— Все правильно.
— Батьки розлучені. А де тоді був батько?
— Працював у НОРАДі, Норвезькій агенції розвитку, у Танзанії. Ми з ним спілкувалися лише телефоном.
— А сам ти не маєш ніякої теорії, що трапилося з Юлією?
— Ні… Ми всюди шукали, і в воді, і на суходолі. Кожну будівлю обнишпорили з собаками, підняли кожний каналізаційний люк, зазирнули до кожної криниці й гнойової ями, перевірили камери відеоспостереження на поромах, які курсували на материк і в північному, і в південному напрямку. Еґґсбьо розповів версію, за якою Юлію могли вивезти з острова, можливо, й добровільно, човном, скажімо. З’ясувалося, що Юлія мала небагато друзів, трималася осторонь усіх, деякі свідки казали, що вона самоізолювалася і начеб страждала від депресії.
— Тож ми вважали цілком прийнятною версію самогубства, — сказав він. — А потім ще ця історія з братом…
Кайса була рада, що ленсман сам відкрив їй карти, бо ж справа відчутно вдарила по престижу поліції. Її роботу називали скандальною і некомпетентною. Надто рано поліція зробила єдину ставку на брата, пов’язавши його зі зникненням сестри. Ленсман тоді опинився у самому епіцентрі шквальної критики. Кримінальної справи проти Аллана Вінтера, який через два роки після зникнення сестри загинув під час цунамі на Таїланді, так і не відкрили.
— Аллан невдовзі виїхав з країни. Мені здається, що оточення мучило його підозрами, і він не витримав. Осів у Кхоулаку. Коли 2004 року накотилася гігантська хвиля, він саме перебував на облавку човна, якого розтрощило на друзки в гавані.
Еґґесбьо на мить замислився.
— Гадаєш, брат був причетний до зникнення Юлії?
— У цій справі важко щось гадати.
— А що з матір’ю і молодшою сестрою? Де вони тепер?
— Сюсанне живе в Лусвіці, має донечку, два чи три роки.
— Сюсанне? — задумливо перепитала Кайса. — Мама Камілли, подружки Юнаса в садочку, теж називається Сюсанне. Але прізвище інше, не Вінтер.
— Це вона, — сказав Еґґсбьо. — Сюсанне Ютерланн. Вона взяла прізвище чоловіка. Чоловік теж звідси родом, але я чув, ніби він недавно її покинув.
— А мати Юлії?
— Маріанне Вінтер, кажуть, стала відомим вченим. Живе у США, однак будинку на Кінці не продала. Приїжджає сюди лише влітку. Хоча хтось наче бачив її нещодавно… Може, приїхала навести лад у санаторії? Як його закрили, так і стоїть відтоді занедбаний. Там планують облаштувати притулок для біженців, тож їй треба все прибрати. Бідолашна Маріанне Вінтер! Спершу втратила доньку, потім — сина. Приємна дама, я часто зустрічався з нею під час розслідування. Справляла солідне враження. Але вона… як би це сказати… була трохи інакшою. Ну, знаєш… зі східних теренів, міська пані, вища освіта — не вписувалася тут, — Еґґсбьо стенув плечима. — Всі камені в «справі Юлії» перевернули вже не раз, усе схололо, усі докази вимерзли. Нічого нового ти не знайдеш.
— Та я ж не збираюся розслідувати справу, — сказала Кайса.
— Добре-добре, — Еґґсбьо скинув угору руки, мовби обороняючись. — Хтозна, за що ти зашпортаєшся. Ти добра… як би то назвати… нишпорка! — він знову стиха заіржав.
Кайса ледь усміхнулася і знову споважніла.
— Фруде Ульсен, свідок, який у вечір зникнення бачив Аллана й Юлію разом? Йому можна довіряти? — запитала вона.
— Ну, ми не мали підстав не вірити його свідченням.
— І жодного разу не засумнівалися, що він міг бачити когось іншого? Чи просто збрехати?
— Сумнівалися, звісно. Ми ж не дурні. Але інших свідків у нас не було. Ніхто більше не вештався надворі вночі. Ми не знайшли мотиву, навіщо було б Фруде брехати. Навпаки, він не відразу наважився вийти з нами на контакт, бо ж вони з Алланом дружили. Було видно, як йому важко розповідати.
— Фруде Ульсен досі живе на Кінці?
— Так, з матір’ю, як завжди.
Кайса підвелася, подякувала за допомогу.
— Я часто думаю про цю справу, — глибоко зітхнув Еґґсбьо. — Жахливо, що ми так і не знайшли Юлії. Не справа, а справжній кошмар.
6
15 квітня 1992
Мене провідує маленька дівчинка. Її звати Юлія, вона спонукала мене задуматися над написанням свого життєпису тут, в Дікемарку. Більше про неї я розповім згодом, мої записки почнуться від давніх подій 3 листопада 1935 року, бо чимало всього, що відбулося пізніше, дивно пов’язане з цією датою.
Мені було двадцять, два роки я відучився на теологічному факультеті, щоб стати священиком, як батько. Але за останній семестр я не з’явився на жодній лекції. Мене нудило на саму лиш думку про це. Марна затія, я ніколи не став би добрим священиком. Перед очима поставав батько, який нависав над парафіянами з кафедри й то злісно шепотів, то викрикував свої завчені постулати про рай і пекло, погрожуючи вірянам за те, що вони забули про мораль.