— У яких умовах її тримали?
— Ми знайшли кімнатку в підвалі Нільса Лієр-Гольма, яка зачинялася ззовні, а зсередини не мала клямки.
— То її тримали, як полонянку? — нажахано запитав Клаус Вінтер.
— Не певний, чи слово «полонянка» тут цілком коректне. Ми не знаємо, де закінчувалася добра воля і починався примус. Ми знайшли дуже багато антидепресантів і заспокійливих медикаментів. Гадаємо, вона мала можливість утекти чи контактувати з іншими людьми. Електрика в кімнаті була підключена до таймера, світло вимикалося у визначені години доби. Ув’язнення в темній кімнаті — це тортури, людина легко здається і перестає чинити опір. Але вона перебувала в підвалі не постійно. Сусід казав, що часто бачив Нільса з жінкою в його авті.
— Стокгольмський синдром?
— Цілком ймовірно. Вона могла вважати Нільса Лієр-Гольма своїм рятівником, якщо пішла з ним добровільно, як стверджував Нільс.
Клаус Вінтер не міг приховати свого потрясіння.
— У нас ще багато роботи попереду, — вів далі Карстен. — Досі не розкрите вбивство Аллана. Тому нам цікаво, чи маєте ви що розповісти й допомогти в подальшому розслідуванні? І чи здогадуєтеся, чому Юлія, імовірно, хотіла втекти з дому?
— Я не був там, коли вона зникла. Багато років не мав контакту з дітьми, бо Маріанне ще 1994 року переїхала разом з ними до Кістевіки. Напередодні її переїзду ми розлучилися.
— Легко розлучилися?
— Та де там! — похмуро буркнув Клаус Вінтер.
Карстен змінив тему.
— Які у вас професійні зацікавлення?
— Я гідролог, працюю над проектами водозабезпечення. Тепер у Непалі.
— А я думав, в Африці.
— Прожив там багато років, у різних африканських країнах. Я такий собі кочівник. Усе життя від чогось утікаю, — додав він.
Карстен промовчав, а Клаус Вінтер після короткої паузи повів далі.
— Я зрадив своїх дітей. Полишив їх на неї, — він знову замовк, задивившись на філіжанку з кавою. — Коли довідався про зникнення Юлії, першою була думка — втекла!
— Не пригадую, щоб читав про це в давніх протоколах ваших свідчень.
— Та ні, було, але якось побіжно, я не акцентував на ймовірності її втечі. Скоро зрозумів, що все значно серйозніше. Дні минали, вона не озивалася. А потім не було сенсу про це говорити.
— Чому ви подумали, що втеча могла бути добровільною?
— Ну… люди часто розкидаються словами, не завжди правдивими чи правильними, хоча в цьому випадку так і є…
Карстен нічого не зрозумів.
— Психопатка. Такою вона була. І є! Маріанне…
— Так часто після розлучення говорять про своїх колишніх.
— Але це правда! Правильне вживання клінічного терміна…
Він мав би зрозуміти це раніше, але роками знаходив виправдання її словам і вчинкам.
— Важко визнати самому собі, що міг так кардинально помилитися в людині. До того ж, легко піддатися на маніпуляції психопата.
Коли народжувалися діти, Маріанне відмовлялася від грудного вигодовування, наймала няньок і продовжувала навчання в попередньому темпі. А коли на світ з’явилася Сюсанне, уже через тиждень вийшла на роботу. Опіка над дітьми лягла на його плечі, він відводив дітей до школи і дитсадка і забирав; щоб все встигати, довелося певний час працювати лише на пів ставки.
— У її житті існувало лише одне — дослідницька робота, — розповідав Клаус. — Вона була одержима. Все, окрім роботи, відходило на задній план. Абсолютно все… І діти — теж. Вони її лише дратували. Але діти чудово допасовувалися до образу успішної жінки, яка встигає і кар’єру робити, і дітей ростити. Такий образ вона створила сама.
— Але ж вона, мабуть, любила своїх дітей?
— Ні, — категорично відрізав Клаус. — Їй не знайомі такі почуття.
Все почалося з дрібниць. Маріанне могла впасти в гнів, коли був неготовий обід чи безлад у ванні, коли діти не лягли вчасно спати, коли блузка, яку вона хотіла вдягнути, невипрана. Дрібні, нормальні моменти, які часто трапляються в клопітних буднях.
— А коли ми сварилися, вона… могла зірватися.
— Вербально?
— Не лише, — Клаус потупив погляд. — Та найгірше…
Він задивився поперед себе порожнім поглядом, мовби зайшов у ступор.
— Що — найгірше? — запитав Карстен.
— Їй це подобалося, — заговорив Клаус знову. — Вона за будь-якої нагоди вишукувала в мені недоліки, чіплялася до дітей, — він провів долонею по очах. — Якщо хотіла, могла й спокійною бути, навіть ласкавого. А тоді… я почав підлаштовуватися під неї, запобігати її ласки, якою вона мене зрідка обдаровувала, добиваючись виконання своїх примх. Я виконував геть усе, лиш би її не провокувати, лиш би вона була спокійною і доброю до дітей. Я навіть вивчив її діагноз, — сумно всміхнувся він. — Такі, як Маріанне, щоб почуватися в тонусі, мусять гнобити й принижувати свого партнера; вони брешуть і маніпулюють, ніколи не просять вибачення і ніколи не визнають своїх помилок.