— Вона піднімала на вас руку?
Клаус Вінтер на мить зажмурив очі.
— Так.
— І на дітей?
— Не часто, але могла дати ляпас по обличчі. Я ніколи ні з ким про це не розмовляв… і, зрештою, не витримав. Вона втоптувала мене в болото, я мусив утікати, щоб вижити, — Клаус підвів погляд на Карстена. — Бачу, ви не дуже мені вірите? Ви не єдиний… Психопати часто чарівливі, стороннім важко розпізнати їхню сутність. Вона чудово знає, як слід поводитися перед чужими, але їй бракує емпатії, до того ж, вона понад всяку міру егоцентрична. Маріанне має всі ознаки психопата, включно з нездатністю прив’язуватися до людей, когось любити. Коли ж побачила, що мені стало досить, не дуже втішилася.
— То ініціатором розлучення були ви?
— Так. Мені запропонували роботу в Норвезькій агенції розвитку, і я покинув усе… і всіх. Звісно, нема чим пишатися, — Клаус Вінтер провів долонею по обличчі. — Я покинув власних дітей, щоб врятуватися самому.
За якийсь час після зникнення Юлії, Аллан несподівано зв’язався з батьком. Він хотів піти з дому і вмовляв батька забрати до себе Сюсанне. Донька жила з ним кілька років, тоді й розірвала будь-які стосунки з матір’ю.
Клаус Вінтер знову замовк, дивився у далину порожнім поглядом.
— Сюсанне… з нею не все було гаразд. Комплекс меншовартості, тотальна невпевненість у собі. З неї нічого й не вийшло, освіти не здобула, а тепер ще й на допомозі з непрацездатності сидить, і це у двадцять чотири роки, — Клаус знову потер долонею обличчя. — Гадаю, їй тепер зле ведеться, чоловік пішов від неї і забрав з собою донечку.
Прощаючись, Вінтер не відразу відпустив Карстенову руку, серйозно, настійливо подивився йому в вічі.
— Пообіцяйте мені, що Юлія за жодних умов не зустрінеться з матір’ю. Це найгірше, що могло б зараз статися…
Карстен гостро відчував, що розповідь Клауса Вінтера дуже суттєва для слідства. Він, безумовно, довідався багато нового про Маріанне Вінтер. Можливо, це давало відповідь на запитання, чому Юлія добровільно пішла з Нільсом Лієр-Гольмом, та чи могло мати значення для розслідування вбивства Аллана?
83
У вівторок, 10 травня, Кайса мала свій перший сеанс хіміотерапії.
— Як ти почуваєшся? — запитав Карстен, коли вони йшли на паркінґ біля клініки в Драммені.
— Так само бадьоро, як і до сеансу, — відповіла Кайса, перевіряючи на ходу мобільний.
— Це добре!
Хтось телефонував їй з невідомого номера. Вона відтелефонувала, сідаючи в авто. Відповів Ейвінн Бюлль. Їй доводилося щосили прислухатися, аби зрозуміти, що він говорив.
— Ейвінн Бюлль хоче зі мною зустрітися, — сказала вона, пристібаючи пасок безпеки. — Мабуть, таки має, що розповісти. Він дуже хворий. Завтра може бути надто пізно. Мусиш піти зі мною.
Від колишнього Ейвінна Бюлля майже нічого не залишилося. Він лежав у ліжку у вітальні, тіло ледь вимальовувалося під ковдрою. Очі запалися у глибокі провалля під лобовими кістками. До ніздрів підведені трубочки з киснем. З мішечка, почепленого на штативі біля ліжка, рівномірно крапала прозора рідина.
«Усе підготовлено для того, щоб він міг померти вдома», — подумала Кайса.
— Ви? — прошепотів він до Карстена.
— Карстен — мій чоловік, — пояснила Кайса, зрозумівши, що обидва вже зустрічалися раніше.
— Я буду розмовляти з вами, а не з поліцією, — промовив Бюлль.
— Карстен залишиться, — твердо сказала Кайса.
Дихання старця стало хрипким, груди часто піднімалися й опускалися.
— Гаразд, — зрештою погодився він. — Ваша правда, — він скосував очі на Кайсу, — мені… уже не довго зосталося, і я маю вам дещо розказати. Не має значення, чує це поліція чи ні. Принаймні для мене.
Кайса й Карстен мовчки чекали, доки жінка, яка назвалася доглядальницею Бюлля, піднімала узголів’я ліжка й давала йому через трубочку трохи попити води.
— Як… ви почуваєтеся? — запитав він Кайсу.
— Я оптимістка.
— Добре, — двічі передихнув Бюль. — А Юлія?
Доглядальниця принесла два стільці. Карстен попросив її залишити їх з Бюллем на самоті і, коли жінка вийшла, розповів старому про Юлію. Кайса була рада, що Карстен нічого не втаїв.