— Кайса була разом з Юлією, коли загинув Нільс Лієр-Гольм, — закінчив розповідь Карстен.
Бюлль перевів погляд на Кайсу, і вона розказала про останні драматичні хвилини перед загибеллю Нільса.
— То Юлія вас врятувала?
Кайса кивнула.
— Врятувала.
— Ви пригадуєте Нільса Лієр-Гольма в Кістевіці? — запитав Карстен.
— Чудовий юнак, думав я тоді. Дуже прив’язаний до батька. Вони з Юлією багато часу проводили разом. Я ще подумав: це добре для обох. Незбагненно, як він… Але що з Юлією зараз?
Карстен розповів, які ліки знайшла поліція у кімнаті Юлії.
— Ми достеменно не знаємо, що передувало: наркотики, які викликали депресію, чи навпаки. Вона нездужала й раніше?
Бюлль кивнув.
— Страждала від серйозної депресії. Казала, що життя нестерпне. Бідолашна Юлія….
— Ви хотіли щось мені розповісти? — запитала Кайса.
— Так, я мушу… я можу розповісти… тепер.
Карстен попросив дозволу записувати розмову, і Бюлль, повагавшись, погодився. Він говорив повільно, іноді дуже невиразно. Обом доводилося нахилятись, щоб розчути його слова.
Вони з Маріанне проводили певні досліди в підвалі одного з корпусів Дікемарка. Чесно кажучи, експериментували, як хотіли. Обоє були одержимі бажанням винайти нові методи лікування.
— У ті часи я був позбавлений великих ілюзій, відчував, що для удосконалення нових методів, зроблено дуже мало, а неймовірний ентузіазм Маріанне запалював. Це було велике полегшення, знайти однодумця, амбіційного, з інноваційним підходом.
Бюлль попросив ще води. Кайса допомогла йому напитися.
— Чим ви займалися? — запитав Карстен.
— Здебільшого спостерігали за впливом різних типів препаратів у комбінації з психотерапією, але потім… — розповідь урвав напад кашлю; Кайса подала йому серветку. — Маріанне… Вона було надзвичайно компетентною, і як нейрохірург, і як психіатр. І… неймовірно талановитою. Ми обоє відчували, що марно б’ємося головою до стіни, прогресу немає, і тоді вона запропонувала проводити розтини, досліджувати мозок.
— Як вам вдавалося проводити розтини непомітно? Це ж незаконно!
— Ми брали трупи, які вже опорядили санітари, з моргу лікарні. Їх ховали в спільній могилі на цвинтарі Аскера. Вони не мали родин, які могли б потурбуватися про поховання. Ніхто нічого не помітив би, окрім поховального бюро, проте їх не цікавило, де саме проводився розтин покійників.
— І ніколи не закрадалися сумніви у правильності ваших вчинків? — запитав Карстен.
— Звісно, наші дослідження були далекі від приписів етики, але дослідження задля порятунку багатьох людських життів ще й не за таких умов велися. Отже, ми відкрили деякі цікаві зміни в мозку кількох пацієнтів, і Маріанне, як нейрохірург, зробила висновок, що пацієнтам з подібним діагнозом можна допомогти, вдавшись до операційного втручання у визначеній ділянці мозку. Методом прецезійної лоботомії. Неймовірно захоплива думка: мозок психічнохворих пацієнтів можна відлагодити!
На початку дев’яностих Маріанне їздила на конгрес у США, розповідав далі Бюлль. Там вона познайомилася з американським нейрохірургом, який експериментував над комбінацією електрошоку й лоботомії, застосовуючи її до пацієнтів з депресіями.
— І ви теж почали експериментувати? — урвала його Кайса. — Успішно?
— Так, стан багатьох хворих поліпшився.
— Але не всіх?
Бюлль важко задихав.
— Ось це, власне… й мучило мене. Двоє пацієнтів померли.
— Крез? — насторожилася Кайса.
— Крез був одним з них.
— Тобто ви позбавили життя двох людей заради науки? — втрутився Карстен.
— Хто ж думав, що вони помруть.
— І ніхто нічого не завважив? Як вам вдалося уникнути викриття?
— Жоден пацієнт не помер на операційному столі. Один з нас підписував свідоцтво про смерть, другий дбав про опорядження тіла в моргу. Ми, так би мовити, покривали одне одного. До того ж, ці пацієнти хворіли багато років, вони й так були невиліковними.
Кайса з Карстеном перезирнулися, але промовчали.
— Той американець, з яким познайомилася Маріанне, створив… — гримаса болю спотворила обличчя Ейвінна Бюлля. — … електричний апарат з тонкими електродами. Він вважав, що хворі ділянки мозку можна лікувати струмом. Без операції, тобто за допомогою менш травматичного втручання.
Маріанне Вінтер переконала Ейвінна Бюлля змінити лікувальний заклад. На той час Бюлль уже зовсім розсварився з дядьком, директором Дікемарка, вважаючи його дослідження і методи лікування застарілими, сам же він прагнув новизни.