— Думав…
— І однаково нічого не сказали поліції.
Бюлль мовчав, лежав і важко дихав з заплющеними очима. «Цікаво, — подумалося Кайсі, — чи біль, що так виразно малювався на його обличчі, спричинений лише фізичними стражданнями, чи може, ще й усвідомленням своєї ницості й зізнанням у злочинній співучасті?»
Вони вже встали й рушили до дверей, коли з ліжка долинув звук. Обернулися. Бюлль підкликав їх помахом руки.
— Вона… потребувала… допомоги з пацієнтами… коли я відмовився… Підняти, покласти, подати інструменти, ввести знечулення…
— Знечулення? — перепитав Карстен.
— Так.
— Кетамін?
— Так.
— Хто їй допомагав?
Але Бюлль вже заплющив очі, ледь помітно похитав головою.
— Я не знаю.
— Фруде Ульсен? — запитав Карстен.
— Можливо.
84
Була сьома вечора. Евен Рюнне позіхнув, потягнувся, а тоді рушив до кабінету Карстена, взяв з його столу теку. Карстен зателефонував йому, поінформував про зустріч з Клаусом Вінтером і Ейвінном Бюллем. Допит Маріанне Вінтер мав відбутися наступного дня, коли повернеться Карстен. Він надіслав Евенові імейл з деякими нотатками Кайси в додатку й попросив уважно прочитати їх та записи в теці, щоб спробувати намацати ймовірний взаємозв’язок між психіатричними дослідами, убивством Аллана, зникненням Юлії і новими свідченнями Клауса Вінтера й Ейвінна Бюлля.
Згори в теці лежали такі документи:
1. Крез, пацієнт Дікемарка 1936–1993.
2. Допит Кайси Курен.
Спершу Евен прочитав нотатки Кайси в додатку до імейла: короткі звіти про її зустрічі з різними джерелами, а також власні думки й гіпотези. Потім взявся до теки.
Перший стосик аркушів у теці був копією своєрідного щоденника, який написав пацієнт Дікемарка. Охайний, старомодний почерк. Другий — протокол поліцейського допиту Кайси в Моссі, у вечір загибелі Нільса Лієр-Гольма, і ще один протокол тривалішого допиту, проведеного наступного дня.
Коли Евен дочитав документи, стрілка годинника наближалася до десятої, і всі працівники вже розійшлися. Він відхилився на спинку стільця, заплющив очі, дві-три хвилини поміркував, а тоді рішуче підвівся, зняв з вішака біля дверей куртку, одягнувся. Тонкий буравчик почав свердлити мозок, ще доки він читав папери, а тепер думка визріла: він здогадався, навіщо Алланові була лопата, яку вони знайшли в білому мерседесі.
85
Мати зателефонувала саме тієї миті, коли Евен Рюнне під’їхав до тильного боку клуні на території психіатричного санаторію в Кістевіці. Він припаркувався біля камінного муру, глянув на дисплей і аж застогнав. Балачка з матір’ю телефоном — це завжди надовго. Він заглушив двигун і все ж відповів. Звісно, часу розмова забрала багато, мати хотіла обговорити святкування батькового шістдесятиріччя наступного тижня. Евен просидів в авті понад чверть години.
Увесь день було вітряно, а тепер вітер набрав потуги, ледь не вирвав йому з рук дверцята авта й сипонув в обличчя густим дощем з моря. Евен натягнув капюшон, щільно затулив ним лице й рушив до старого цвинтаря, але раптом зупинився, прислухався. Голоси? Підійшов до старої теплиці. Біля бокового входу санаторію стояли двоє, один гарячково розмахував руками. Обоє мали на головах капюшони, тож обличчя роздивитися було годі. Раптом він помітив ще одну постать, яка визирала з-за кута будівлі.
Евен обережно підкрався ближче, присів навпочіпки за поламаним, іржавим трактором. Постать вийшла з-за кута, швидким кроком рушила до двох перед входом, зупинилася за три-чотири метри від них. Голоси зривалися на крик. Раптом третій підняв догори якийсь предмет, який досі ховав за спиною, наставив його на людей. Обидві постаті сахнулися назад. Евен інстинктивно напружився. Що, в біса, тут відбувається? Це зброя? Усі троє стояли непорушно, мов закаменілі, тоді людина зі зброєю щось сказала, що прозвучало, як команда. Один відчинив двері. І всі троє зайшли досередини. Евен перебіг паркінг, став збоку від дверей, помітив, що замок не заклацнувся. Він вийняв мобільний, поставив його на «тихий» режим, вимкнув вібрацію і послав Еґґсбьо кодовану смс-ку, просячи підмогу.
Евен обережно увійшов, прослизнув через маленький тамбур у довгий коридор. Зупинився і прислухався, знову почув збуджені голоси. Крикливий жіночий голос долинав з відчинених дверей. Евен зазирнув у двері й побачив сходи, що вели до підвалу. Він став на коліна, оперся руками й так низько нахилився, що майже торкався обличчям підлоги, але нікого не побачив. На стіні висіла лампочка, проте не світилася, а внизу шугав миготливий промінь ліхтарика. Обережно зійшов на одну сходинку, знову нахилився і знову нікого не побачив. Евен поволі спускався, пригинався на кожній сходинці, боячись, щоб ті троє, перш ніж він їх побачить, не помітили його ніг. Коли ж здолав половину сходів, зрозумів, що невідомі вже відійшли вглиб підвалу. Зрештою, Евен опинився в самому низу і, притискаючись спиною до стіни, рухався маленькими кроками до першого закруту.