Особа зі зброєю стояла спиною до нього й тримала її обома руками. З пози він зрозумів, що це гвинтівка або рушниця. Зброю тримала жінка. Довге, світле волосся вибивалося з-під шапки, на голові — ліхтарик, який освітлював двох інших. То були Маріанне Вінтер і Фруде Ульсен. Маріанне мала розлючений вигляд. Фруде стояв з обвислими руками, роззявленим ротом, вибалушеними очима.
— Припини! — крикнула Маріанне. — Чого ти хочеш?
Хто ж ця людина зі зброєю?
— Сюсанне, тобі зовсім розум відібрало?
Отже, донька. Вона стояла за п’ять-шість метрів від Евена.
І що далі? Напасти на Сюсанне? Ні, надто далеко. Спостерігати, чекати…
— Я зроблю те, чого не встиг зробити Аллан, спокійно промовила Сюсанне, ставлячи на підлогу мішок.
— Не розумію, про що ти кажеш, нетерпляче урвала її Маріанне, і, ступивши крок вперед, простягнула руку. — Віддай зброю, — з притиском сказала вона.
Евен бачив, як Сюсанне ще на кілька сантиметрів підняла цівку рушниці, цілячись у матір.
— Ні з місця! Я вистрелю! Я не жартую!
Маріанне поволі підходила ближче.
Куля поцілила в стелю. Усі разом пригнулися, затуляючи голови руками. Зверху посипалася штукатурка. Евен притиснувся до стіни. Ану ж куля зрикошетить? Ні, оминуло. Стало дуже тихо. Він видихнув. Або бетон був не надто твердий, або куля вилетіла не під гострим кутом і пролетіла далі.
— На коліна! — верескнула Сюсанне.
Евен обережно нахилився, щоб ліпше бачити. Мати кілька секунд впивалася поглядом у доньку, а тоді поволі опустилася на коліна.
— І ти! — Сюсанне навела зброю на Фруде Ульсена, ліхтарик на чолі освітив його голову.
— Не стріляй, не стріляй! — проскавулів він.
Сюсанне відступила крок набік, націлюючись на матір.
— То як воно? — запитала вона. — Як воно, коли тобі погрожують? Як воно, боятися смерті?
Сюсанне щось дістала з кишені, поклала на підлогу між ними.
— Усе сказане буде задокументовано, — сказала вона.
«Диктофон, — подумав Евен. — Навіщо?»
— Маю вам дещо показати, — вела далі Сюсанне.
Вона переклала зброю в одну руку, другою підняла з підлоги мішок. Евен стежив за кожним її рухом, вичікував слушної миті. Сюсанне затиснула приклад під пахвою, не знімаючи пальця з гачка, розв’язала мішок.
— Це мені дав Аллан. Тому ми й зібралися на наше маленьке побачення, — саркастично засміялася вона. — Щоб ви поглянули на його знахідку.
Евенові тепер ліпше було видно всю трійцю. Очі звикли до темряви, контури постатей проступили виразніше. Трохи світла сіялося з маленьких віконець на одній стіні. Надворі, перед головним входом корпусу, горів ліхтар.
— Вам, напевно, ж дуже цікаво, що це таке? — спокійно запитала Сюсанне.
— Ні, — твердо відрубала Маріанне. — Облиш, Сюсанне, припини цю комедію!
Сюсанне повільно випросталася, кілька секунд мовчки дивилася на матір, потім знову націлила на неї рушницю і неквапливим кроком підступила ближче.
— Віддай зброю, — звеліла Маріанне Вінтер.
Але голос їй зрадив, у ньому вже не було попередньої твердості, у погляді, яким вона дивилася з колін на доньку, уже не було люті. Маріанне Вінтер боялася. З застиглою усмішкою, Сюсанне поволі обходила матір, стала позаду й приставила цівку рушниці до її голови.
Евен обтер піт з чола. «Сюсанне поводиться дуже виважено й зосереджено, — подумав він. — Це не людина в стані афекту, яку легко захопити зненацька».
— Що? Не хочеш знати, що у мішку, мамцю? — останнє слово Сюсанне просто виплюнула. — Окей, зачекаємо, спершу поговоримо, — вона ступила вбік, приставила цівку до потилиці Фруде. — Почнемо з тебе.
— Не… не стріляй, — схлипнув він.
Сюсанне кілька разів сильно штурхнула Фруде цівкою в голову, той скорчився, затуляючись руками.
— Ні… будь ласка!
— Отже, того вечора ти бачив Аллана з Юлією, кажеш? — запитала Сюсанне.
Фруде схпинув, сьорбнув носом.
— Я… я…
— Відповідай! Так чи ні!
— Ні.
— Ти збрехав?
— Так.
— Чому?
— Вибач… я ненавмисне… Вибач! — скиглив Фруде.