Маґазин Союза кооператив у Бучачі .по відході поляків.
ник, селянин чи ще хтось. На жінок кричали «курва». Взагалі кажуть, що поліцаї наїїо-добляють свого пана-маршала ГІілсудского, який дуже часто при розмові вживає, таких слів. Один із поліцаїв повів мене до шани, де було приміщення огневої сторожі. Там був ще один поліцай, стояв він по середині шопи, заклавши руки за спину. Коли ми ввійшли, він запитав мене: «Як звешся, скурвий сину?» Ясказав йому польською мовою своє прізвище. Казати українською було безглуздям, бо всіх тих, що наважувалися так робити, поліцаї били мало по не до смерти. Назвав я себе: Базилі ІІочинек. На це запитав він мене, хто я з фаху. Я сказав правду, шо студент прав. Він перешукав мої кишені іі витягнув із одної мій записник, у якому була польська конституція. Її я все мав. при собі, бо, як правник, мусів був я її знати на память і при нагоді я і>аз-у-раз її перечитував, «Що це є?» — запитав поліцай. (Тут я примітив, що цей поліцай, як і багато инших, не вмів читати). На мою відповідь, шо це польська конституція, він сказав: <-Не бійся, ми її скоро змінимо. А скільки дворів ти спалив?». «Ані одного» — відповів я. Після тої відповіді він ухопив мене за волосся й кинув об землю. Другий ухопив мене ззаду за руки та зачав бити нагайкою. Нагайки ці були довгі, зі сталевою вкладкою в середині, а на кінці кожна мала оливяну кульку. Всього я дістав 25 ударів, а il'io я цілий час пручався, то удари надали куди попало. Я дуже кричав, і- тоді той, що мене тримав за. голову, пустив. Я підвівся, але той поліцай, що бив мене ввесь час, далі періщив мене нагаєм. «Ти, скурвий сину, хочеш на польськії! землі будувати Україну». — приказував він, батожачи меня. По тому всьому відвів мене/гой самий поліцай до келії, де я відразу звалився на прічу, ґо ціле тіло спухло та боліло.
Над вечір почув я, як у сусідній із келісю кімнаті хтось каже: «Принеси ішли.
приготов горнятко, рушник і лавку». А десь колю пятої години почув я крики з іиопи, де мене катовано. Крик цей тревав дуже довго, і не можна його було порівняти з тими криками, що я їх чув ранком. Від часу до часу крики ці замовкали, певно, тоді, як зімлілих катованих одливали водою, а за хвилю зачиналися знова. Було жахливо чути ті крики. Коло 7. години знова викликали Ярослава Сену. Незабаром його принесли назад, а повели мене. По дорозі питали мене всяку всячину, між иншим і проте, чи маю я вже домовину та чи я сповідався. На подвіррі було щось із 100 поліцаїв. Всі вони були вже напідпитку і рвалися, як ті дикі звірі, до бійки. Навколо чути було алького-лем. Поліцай, про якого я вже згадував, що він мав вигляд атлета, схопив мене за ков-нір і потягнув до шопи. А що вже зовсім стемніло, то я думав, що оце мене під покрівцем темряви замордують. Я благав поліцая, щоб мене не бив, бо я вже двічі досить дістав. Він запитав: хто теб^ бив? Я відразу сказав, що вночі пан..., на що він враз мене перебив: «Що ти, скурвий сину, кажеш, що польська поліція бе? Ми тобі покажемо. Ти ще'не знаєш, що русини й поляки лише цілуються (під словом русини розумів він українців). Здійми окуляри! — сказав він. «Роздягнись, синку!», я роздягнувся. Все це відбувалося в темряві, лише иноді де-не-де блимали чиясь електричні лямпка. При світі лямпки я бачив, що частина поліції мала нагаї, а решта патика! Мене кинули на землю, розтягли руки, один поліцай став мені на ліву, другий на праву руку, а третій поставив ногу на голову. І ось так зачали мене знова бити. Я дуже кричав, і тоді той поліцай, що держав ногу на моїй голові, запхав мені до рота кінеці свого черевика, щоб я не міг кричати. Чи при цьому вони сиділи чи стояли на моїї ногах, цього я не знаю. Щось із 10 чи 15 поліцаїв оточили мене лежачого, і аж тоді по чалася справжня екзекуція з биттям та підрахунком ударів. Числили вони поволі, за той час, як нараховували один, падало не мене 2—з удари. Числено аж до 25 Кожний поліцай хотів бити, та ще до того хотів бути першим. По порції в 25 буків на ступила маленька перерва, а після неї наказав комендант дати мені нову порцію._ Ціе другої .порції я вже не перетерпів повністю при свідомости. Я зімлів. Згодом оповідалі мені инші вязні, які сиділи в пивниці під шопою, що й ця друга порція була такоя повна, себто — 25 ударів. Як я вийшов із тої шопи, я цього не знаю. Памятаю липи одно, що провадив мене той самий поліцай, який увесь час мене обробляв, а дорогон бив мене якимось тонким патиком по висках. Тої хвилі, коли мене бито, хотіла поліцій вивести з келії Данькова, але він заховався був під прічу, і замісць нього взяли з келі малодого Хладю. Той малий хлопчик зі страху перед побоєм сказав, що скаже все, чоп від нього зажадають, щоб його тільки не били. Між иншим сказав він, що той чорниі в окулярах — це думав він на мене — подер якісь папери й кинув їх у піч. Зараз ж> по тому закликали мене і один із поліцаїв крикнув: «Починку, ти подер, скурвий сину протидержавну брошуру і сховав — ми тобі зараз покажемо. Ти тепер напевно підеи спати». Я сказав, що я подер папери, але це не були ні протидержавні брошури, н щось небезпечне, а лише звичайні запрошення на збори, українською мовою писані А що за це дуже бють, коли в кого щось українською мовою писане знайдуть, тому ; й подер, що мав, і кинув у піч. Поліцаї, що вміли читати, відчинили піч і повитягало всі кавалки паперу, що я їх там кинув. Після цього комендант наказав всипати меи стільки, щоби я добре попамятав, а, може, й пішов би спати. Тоді відвели мене до якоїс: пивниці під шопою. За мною пішло кількох поліцаїв, але не з наваями, а вже з кара бінами. Я думав, що це вже прийшла моя остання година. Зі страху я ледви йшов, рухати руками й ногами було дуже тяжко. Тут мушу сказети, що сам Бог мені допомії В тому моменті почув я пронизливий свист. Це. свистів поліційний комісер. Мене по вели назад. Один із тих поліцаїв, що мене вели, копнув мене кілька разів ногою в жи віт і сказев: ми ще з тобою завтра побелакаемо. Десь коло 10. години, а може й 10,3( у ночі, прийшов до келії бурмістер міста Підгаєць і сказав до нес: ідіть до дому. Н< запит, чому нас так бито, він одповів, що нао В' ночі піймали коло хати пана Маліса якого ми ніби хотіли спалити. Треба сказати, що Маліс — це українець, і не буж ніякої причини йому щось робити. Ми зараз запримітили, що бурмістер оттак тількі собі говорить, щоб щось сказати, якось викрутитися.