Пилип Таичии, з. с. Реклииець, пов. Бібрка, побитий польською експедицією
Потім всіх загнали до річки. Люде во-ліклися останками сил. Тут казали стати вряд над рікою і казали, що «тепер будуть лугові, вправи». Скомандували: «Владній в воден», і люде мусіли лягати в і^ілку в тім місці річку, а потім обертатися на всі чотири боки. Всі були в одя-гах. Хто мав при собі квити, листи, папе-, рові гроші, годинник, чи що, то все понищилось. Мусіли занурятися з головами в воду, бо поміж них уганяли «стшельци» на конях, і хто вихилив голову, той дістав по ній гарапником.
Опісля вилізли і на наказ «стшельцуф» мусіли всі посідати на плоті «сушитися». По яких 5 мінутах знов загнали всіх до води.
Коли військо врешті вишикувалося до від'їзду, наказали оелянам поклякати на землю, поклонитися і подякувати за відвідини
По дорозі на присілок Черешня впали на господаря Яцка Пенюка, забрали в нього вепра і казали йти до Стреміня по гроші. На другий день привезли самі 54 злоті, хоч ціна вепра була понад 300. На присілку зловили теж Василя Леськова і били до смерги. Жінка з переляку зімліла. Село мусіло дати «стшельцам» 400 курей, 320 кірців вівса, 1.000 яєць, 25 кільограмів масла (громада купила в сусідній молочарні). В читальні знищили бібліотеку, яку спалили на дворі, розклавши ватру, поламали всю обстанову і сцену, а портрети Шевченка і Франка порізали. Доноси робив і експедицію спровадив місцевий учитель, поляк Вебер.
В селі тяжко побитих 40 людей, легче 20.
Нижче подаємо протокол ІЗ ПОбу^ У військовій тюрмі в Бересті, підписаний б. послами 0. Вислоцьким та Іваном Ліщинським
Проти ночі 10. вересня 1930. р. коло першої години збудиш мене крик «отвераць» і рівночасно сильний стукіт до вікон і дверей мого дома на селі в Гаях Дітковецьких. Думав я, що це бандитський напад крізь вікно побачив я людей із револьверами в руках у цивільних, військових і поліційних мундурах. На мій запит — хто вони і чого' в ночі хочуть — відповіли: — «Поліція. Нє ґадаць, тилько отвераць, бо джві виважими».
Коли я відчинив двері, ввійшли до хати: комісар поліції, 3-ох поліцаїв, 2-ох цивільних і і жандар. Поліцай приказав моїй жінці встати з ліжка, а до мене: «збєраць сен і пуйдзеш з намі. Юж сконьчилосєн вшистко, длужей Маршалек Пілсудскі цєр-пєць вас не бендзє». Коли я запитав, чи я заарештований, і попрохав мені показати наказ про арешт, він одповів гостро: «збєраць сен і нє ґадаць. Пуйдзеш пан з намі, то там пану покажеми цо з панем бендзє». Я гбірався поволі, тоді комісар скочив до мене: «єжелі пан не убєже сен до двух мінут, то тутай пана застшелен як пса». Одягнувшися, хотів я з жінкою попращатися, бо був певний, що мене десь убють (поліцаї мани нумери на шапках иознимані і не були з місцевого постерунку).. Але попращатися комісар мені не дозволив, і мене брутально силоміць із хати випхали. Жінці не дозволено вийти з хати.
На дворі прилучилося ще двох поліцаїв — отже, разом їх було 9 чоловіка. Вели мене два кільометри до авта, яке там чекало. Дорогою і комісар, і поліцаї вигукували ріжні образи, глузували з мене та поштурхували мене. Наказу про мій арешт мені не показано. Посадили мене до авта, і в 2. год. приїхати' ми до Бродів. Тут змінили авто. Зі мною сіли до авта: комісар із шофером, по один бік мене поліцай, а по другий жандар. Вікна в. авті були нозаслонювані, світло згашене, ну мер авта закритий. З Бродів виїхали ми на Радивилів (Волинь) через Кремянець, Дубно, Ковель, до Берестя. Дорогою запитав я, куди мене везуть, на що мені відповіли, що до Варшави до розпоряд-ження Пілсудского, а він що схоче, то зі мною й зробить. Коли ми приїхали до твердині Берестя, я побачив, що мене везуть до слідчої військової тюрми, бо такий був напис.
10. вересня ц. р. я опинився в канцелярії тюрми в (і. год. вечера. Тут, у ирисутности двох офіцерів, жандар брутально перевів у мене особисту ревізію, силоміць здираючи з мене убрання і штурхаючи кулаком. Присутні офіцери з того посміхалися. По списанні ґенералій один із них одчинив двері іі гукнув: «марш, свіньо українска!» — і пхнув мене у двері. Привели мене до пустої келії. Цілий день ні в авті дорогою, ні. в тюрмі не дали мені їсти.
По кількох годинах самітнього сидження в келії перевели мене до келії ч. 7, де застав я посла Вітоса. Цей сидів блідий і зденервований. Він розповів мені історію свойого арешту, підчас якого в ним не краще поводилися. За хвилю відчинились двері келії і в них появився капитан жандармерії зі словами: «Вітос, браць кібель і вихо-дзіць». Я, як молодший, узяв кібель і хотів іти, але капитан крикнув остро: «ловедзялем Вітос, то Вітос!». Вітос забрав кібель і вийшов. За хвилю почув я крик з- виходка — «файдани» і другі назши. Коли Вітос вернув, то розповів мені, що капитан лаяв /його і хотів бити, коли ж Вітос на це сказав йому, що він безборонний, то той Його не вдарив. Була вже пізня ніч. Обидва ми з Вітосом полягали спати, бо були змучені і не спали попередньої ночі. Тоді вбіг капитан із жандарем і почав кричати, мовляв, хто дозволив нам лягати. Відтак наказав нам встати й одягатися, а коли -ми одяглися, то він наказав: «розбєраць сен і спаць!». Сказав, що ми в військовій тюрмі, % все чисто мусимо робити на наказ.