...Під проводом польового жандарма вдерлися улани до дому Петра Прешляка, страшенно його побили і знищили ціле хатнє урядження, убрання, білля, перини, подушки, двері, вікна, шафу, софу, столи й навіть маслобійку, спричинили тим' усім шкоду на 1400.— зл. Подібним способом знищили Івана Окіру (шкода на 200 зл.), Василя Дідурика (шкода на 600 зл.), при чому забрали два годинники і 200 кґ. вівса, і примусили купити для уланів напоїв на 72 зл. Нарешті забрали його разом із сином Володимиром і страшенно їх побили, при чому примушували батька, щоб власноручно бив нагайкою свого сина, після чого їх обидвох збили так, що аж зімліли. При тім були присутні поручник Заремба та вахмістер Ґоровіц...
m
До села Боків .прибув відділ кавалерії 9. полку уланів 4. X. 1930. р. і перебував там б день. Наочний свідок, а рівнож і жертва пацифікаційної акції, Василь Галій, уч. VIII. кл. ґімназії, так описує свої переживання підчас перебування того відділу на селі: «4. X. 1930. р. коло 4. год. рано збудили мене і мого колєґу, Дмитра Мирона, ще тоді в мене гостив, згуки карабінових стрілів, гранатових вибухів та кулеметів. Миттю зрозумів я, що та стрілянина означає, бо вже від кількох днів доходили до нас чутки про те, як поводяться карні експедиції по сусідніх селах, а тому ми швиденько вдяглися та вибігли на подвірря. Тут побачили ми, що багато людей зі страхом утікають не городи та до лісу. Бігли босі, роздягнені, без шапок, одне слово — хто тілько в чік ирвався з ліжка, при чому розпачливо кричали: «Боже, що то буде?». Ми з мої* товаришем побігли чим дуж до лісу, бо звідти, звідки втікали люде, було чути крик та лемент. По дорозі прилучився до нас мій товариш Онуфрій Когут, і ось так у трійку вбігли ми на подвірря господаря Йозефа Жендзяновського, забігли за будинок і розглядалися як би дістатися до лісу, що був у 5 хвилинах дороги. В ту мить побачили ми Миколу Броновського, який з протилежного боку вбіг на город перестрашений і рівнож втікав до лісу; ми на хвильку спинилися, бо хотіли побачити, чи це йому вдасться. Ввесь час ми чули страшні крики, плач, благання ратунку. Нараз побачили ми, що за Броновським, що вже був посеред городу, женеться 4-ох уланів із витягненими шаблями; з криками: «Отій ск... сину», улани догнали його та почали бити. Зпочатку він кричав, але потім крики затихли, і було лише чути звуки ударів. Ми думали скористати з того, що увага уланів була звернена на Броновського, й хотіли втікти до лісу і вже були перебігли через перший город, коли з лісу вискочили улани на конях і почали на нас стріляти та гнатися за нами. Тоді мої товариші сховалися в будинках, що були поблизу, а я кинувся назад, у напрямку дому Йозефа Жендзяновського; улани гналися за мною й увесь час на мене стріляли. Але улани, що били Броновського, перебігли мені дорогу. Я скинув плащ, перескочив через кільчастий дріт, вбіг на подвірря господаря Йозефа Жендзяновського, який стояв на порозі своєї хати й дивився на все те, і вскочив до його хати. За хвилю ввійшло до хати двох уланів із карабінами, приготованими до стрілу, та запитали мене: «Чому, кабане, втікав?». Я мовчав. Тоді вони вивели мене на дорогу, сіли на коней, і погнали мене до села. До них прилучився капраль Майка, який підчас погоні за мною скочив конем через кільчастий дріт і розбив собі об дерево голову. Зі словами: «Бачиш, гайдамако, що я зробив собі через тебе?», ударив він мене кільканацять разів по плечах і наказав уланам запровадити мене до пана ротмістра. Мене запровадили до ротмістра Томашевского, який зі словами: «Пластун, гайдамака', підпалювач!» почав бити мене, грубою тростяною палицею по голові й по грудях, що аж мені в очах почорніло. Нарешті віддав мене уланам, зі словами «маете його!» Улани, що зіскочили з коней, почали так сильно бити мене кольбами по плечах та по під груди, що мені аж дух захопило. Ротмістер і собі тягнув мене за волосся й бив так, що я впав. Я впав ниць, а ротмістер став мені чоботом на голову й наказав уланам 'бита мене кольбами та палицями по цілім тілі. Я стратив притомність і вже не знаю, як довго мене мучили. Коли прочутився, то вже не міг підвестися. Тоді ротмістер ухопив мене за волосся, підніс і почав знова мене бити по лиці з обох боків. Тим часом надїхав поручник Заремба (родом із Підгаець) приклав мені до голови револьвера і сказав: «Пане ротмістре, я того кабана застрілю, бо він кинувся на мене під лісом» (свідок цього — Микола Цетнаровський, син Павла). Зазначую, що nop. За-рембу перед тим я ніколи й ніде не бачив. На те ротмістер одповів: «Це пізніше!», а уланам наказав, одвести мене до решти заарештованих. Улани сіли на коней, штовхнули мене у плечі й погнали поперед себе, підганяючи списами. Збоку йшов ротмістер. Я ледви тримався на ногах, але думка ввесь час працювала над тим, як би вирятуватися. Враз мені впало на думку слово «конфідент». З думкою, що ротмістер мене пустить, я звернувся до нього: «Пане ротміотре, прошу вас на одно слово». Але ротм. на це відповів: «Ти, кабаяє, мене на одно слово? Мовчи, бо тебі смердить із губи!» Коли ми прийшли на майдан, то я побачив там таке: богато людей стояло босих, без шапок, у два ряди, звязаних шнурами, між тими рядами бігали улани й били кожного, де попало. Люди страшенно кричали від болю і благали помочі та милооердя. Селянина Тимка Калана поклали на колоду й десять уланів били його немилосердно. Зі всіх сторін вели улани звязаних людей і страшенно били їх. Люди від тих ударів падали на землю, а коні доптали їх. Мене привели до решти заарештованих, а капраль Ґут так сильно мене скував, що руки вмить почорніли, а шкіра так набігла кровю, що ще й до сьогодьні маю на руках знаки. Відтак знова катували мене немилосердно. На наказ nop. Заремби ходили улани між людьми й усім витинали з сорочок вишивки (народні), дерли штани, a nop. Заремба зі сміхом витягнув бритву й, кажучи: «Завтра неділя, отож треба кабануф підголити!», почав жілєткою голити всіх, при чому порізав кілька разів кожному обличчя. Ротмістер ходив- поміж заарештованих і всіх бив, наказуючи не віддихувати, через що заарештовані мусіли тримати ввесь час руки на устах. Коли ж хтонебудь падав на землю, то ним вже опікувалися улани й били далі. Тоді так збили Івана Турчина, о. Олекси, що й до сьогодні нога не загоїлася. На запити мусів кожний одповідати лише польською мовою, бо инакше били. Руки мені так окували, що я їх уже не чув і з того майже умлівав. А капраль Ґут, що стояв поруч лише глузував із мене. Тоді я прикликав його до себе і сказав, що знаю його з Підгаець, і попрохав його, щоб він переказав nop. -Зарембі, що я конфідент, і щоб мене звільнили від кайданів. Тоді він увільнив мені трохи кайдани та запитав мене, що то є конфідент. Я йому пояснив, і він Пішов до nop. Заремби. За хвилю прийшов nop. Заремба і став проти мене, вдивляючися мені в очі. Я рівнож дивився на него очами, повними сліз. Він запитав: «А може ти й конфідент, але з другого боку?» Я сміливо йому відповів: «То пан