— Ляня, тобі треба йти далі! Ти це розумієш?
— Куди «далі», дурачок?
Раптом я розумію: її пре від того, що вона робить, вона щаслива тим, чим живе зараз, а не планами на майбутнє чи думками про свою долю. Легкий вечірній легіт підхоплює її волосся, розвіює, Ляня каже, що пора завершувати, бо вітер все зіпсує. Вона складає балончики в наплічник. Удень роздивишся краще, каже вона. Беру її за руку, я тебе хочу, цілую у вушко. Ляня здригається й ми починаємо облизуватися. Пропоную їй піти на територію 11–ї школи, але вона заперечливо киває головою, це непристойно. Гаряче переконую, тут нічого поганого нема, ми любимо одне одного, а значить — це нормально. Вона вперта, як німецький танк. Мало не матюкаюся; пауза; замовкаю, на неї більше не дивлюся, ще хвилина — і я пошлю її… піду додому. Раптом Ляня бере мене за руку, обертаюся, бачу усміхнені, але водночас сумні оченята. Ми йдемо на подвір'я школи. Через роздерту металеву сітку високого паркану, оброслого густими кущами, проникаємо на шкільний стадіон, я знаходжу невелику лавку. Ляня лягає. Це просто торба! Від цієї несподіваної обстановки збуджуюся ще більше. Неподалік, за метрів сто, їздять тролейбуси, машини, а ми будемо тут любитися, це просто торба! Боже, плаче вона через кілька хвилин, відсунувшись від мене, якщо про це хтось дізнається… раптом починає ридати. Оторопіло дивлюся на неї, від несподіванки мені аж відіймає мову. Заспокоюю, цілую, обіймаю, кажу, що це нормально… Нормально? — перепитує вона з докором і знову ридає. Беру її обличчя в долоні, відчуваю гарячі сльози, я змушую Ля–ню розплющити очі й дивитися на мене. Вона підкорюється, я осипаю її обличчя поцілунками, невдовзі вона заспокоюється, лише час від часу посопує носиком. Зайченя, кажу їй, всьо буде добре, ти мені віриш?
23
Мій «портрет» поволі заживає, синяків майже не видно, тільки темнуваті, жовті плями під правим оком, на лобі і біля лівого кута рота нагадують про нещодавні побої. З правою рукою, яку пошкодив, коли разом із Ринею й Дефіцитом товк незнайомого, випадкового штемпа зі Старого парку, здається, все добре.
«Сьогодні відпиздимо Артура, ти і я… — телефонує малий Машталір. — Кнопка його приведе. Як твоя рука? Пухлина спала? Це добре. Я принесу еластичний бинт. Артур — збуй здоровий. Удари треба робити сильні й точні. Якщо рука буде боліти, то вали його по ногах і по яйцях, особливо по колінах і ззаду по литках. Так він відразу звалиться».