Серед гір, у зеленому долі,
В осередді чеснот
Розум — цар і хранитель волі —
Звів палац, як клейнод.
Осяйний палац, привітний
Світочем стояв:
Серафим крилом погідним
Кращого не осіняв.
Стяг над ним золотавий, преславний
Майорів, аж гуло.
(Тільки все те в часи дуже давні,
Предковічні було).
Вітерець, легкий і пряний,
Замок той стократ
Обвівав і ніс духмяний
Квітів аромат.
Мандрівці під палацом могутнім
Заглядали в вікно:
Сонми духів під музику лютні
Там танцюють давно...
А ясний владар в поставі
Царственій сидів:
Гідний влади, честі, слави,
Слухав ніжний спів.
Світлі перли з рубіном на дверях
Осявали діл.
І відлуння, за шерегом шерег,
Звеселяли окіл,
Щоби гуком ласкавим, іскристим
Владаря оспівать,
Щоб уславить думки його чисті,
Мудрість і благодать.
Та примари лихі, в шатах скорбі,
Враз палац облягли,
І ніколи вже обриси горді
Не постануть із мли!..
Гойна слава, що квітла над ними
В ті далекі часи,
Порозтала, розвіялась димом —
Відгомін краси.
І тепер подорожній з долини
У багрянім вікні
Бачить тільки химернії тіні
Й чує гуки смутні.
А крізь двері швидкою течею —
Наче жахнула тьма —
Мчить огиднеє тісто людськеє:
Чути регіт, а сміху — нема.
Я добре пам'ятаю, як внутрішній запал цієї балади навіяв нам цілу низку думок, що ясно висвітлили одну Ашерову ідею, котру я згадую не так через її новину (тому що ідею цю висловлювали й інші люди,* як через завзятість, з якою він її обстоював. Ця ідея, в найзагальніших рисах, полягала в тому, що здатністю відчувати наділені всі рослини. Але в його розладнаній свідомості це уявлення набуло справді зухвалого характеру і зазіхало в багатьох випадках навіть на царство неорганічної матерії. Мені бракуватиме слів, щоб передати повною мірою палку беззаперечність його переконання. Така віра в нього, однак, з'явилась (як я вже натякав раніше) від того сірого каміння, з якого було складено мури будинку його предків. Він був певен, що появі такої чутливості тут сприяло все: і сам спосіб укладання цього каміння, і рясна пліснява, що вкрила стіни, і мертві дерева, що стирчали повсюди, а найголовніше — довга-довга й непорушна тривкість розташування і його повторюваність у застиглих водах озера. Потвердження її — цієї чутливості — можна бачити, сказав він (і здригнувся, коли він це промовляв), у поступовому, але невпинному згущенні особливої атмосфери, створюваної тими водами і тими стінами. Наслідки легко розпізнати, додав він, у тому мовчазному, а проте неподоланному й зловісному діянні цієї чутливості: вона ж бо протягом століть творила долі родини Ашерів і зробила його самого таким, як я його бачу тепер, — таким, яким він став. Подібне переконання годі обговорювати, тож нічого пояснювати я й не буду.