Пустеля й мертве місто ще були залиті сонцем, але над Твердинею вже смеркалося, коли Ламія дійшла до нижньої тераси, сіла трохи перепочити, а тоді вийняла із найменшої сумки ліхтарик і ввійшла у лабіринт. У коридорах було темно. Коли вони зупинялись тут два дні тому, Кассад усе оглянув і дійшов висновку, що тутешні джерела енергії вийшли з ладу: сонячні конвертери розтрощені, термоядерні батареї розбиті, і навіть запасні акумулятори понівечені та розкидані навколо. Брон згадувала про це купу разів, поки долала шістот шістдесят сходинок і раз по раз дивилася на обмерзлу канатку.
Від часу, коли прочани минулися, у найбільших залах для обідів та зустрічей нічого не змінилося... скрізь виднілися засохлі рештки харчів та сліди панічної втечі. Трупів ніде не було, проте бурі плями на кам’яних стінах і гобеленах свідчили про криваву оргію, що сталася тут кілька тижнів тому.
Ламія проігнорувала хаос, проігнорувала вістунів — великих чорних птахів із моторошно схожими на людські обличчями, що вилетіли із центральної обідньої зали; проігнорувала і власну втому від підйому на незліченну кількість поверхів до складу, в якому зупинялися пілігрими. Сходи чомусь усе вужчали, а бліде світло, що падало на них із кольорових скелець, вигравало хворобливими тонами. У розбиті вітражі та спорожнілі шибки всередину зазирали химери, що так і позавмирали перед входом. Холодний вітер дмухав із засніжених вершин хребта Вуздечка, і Ламія, яка перед цим обгоріла на сонці, тепер тремтіла.
Сумки й інші речі лежали там, де їх і залишили, у маленькому складському приміщенні високо над центральною залою. Брон зазирнула до кількох коробок і ящиків у кімнаті, аби пересвідчитись, що там є харчі тривалого зберігання, а тоді вийшла на маленький балкон, де Лінар Гойт грав на балалайці всього лише кілька годин — цілу вічність — тому.
Тіні вершин простягалися по піску на кілометри, майже до мертвого міста. Долина Гробниць часу та кам’яниста пустеля за нею все ще нудилися в надвечірньому сонці, а брили та невисокі скелі відкидали хаотичні тіні. Ламія не могла звідси роздивитися Гробниць, хоча Моноліт час від часу ще виблискував. Вона знову перевірила зв’язок на комлозі, вилаялася, почувши лише звуки статики та фоновий шум, і зайшла назад, аби відібрати та завантажити провізію.
Вона взяла чотири базові набори, загорнуті у плинопін та формований фібропласт. У Твердині була вода: сніг танув високо вгорі і стікав у резервуари, а настільки примітивна технологія просто не могла зламатися. Жінка наповнила всі свої пляшки і роззирнулася навколо в пошуках інших. Нестача води відчувалася найважче. Вона проклинала Силена за те, що він не пішов із нею. Стариган міг понести принаймні півдесятка баклажок.
Вона вже збиралася йти, коли почула якийсь шум. Щось відбувалося у Великій залі, між нею і сходами. Ламія натягнула на себе останні торби, дістала з-за пояса батьків автоматичний пістолет і почала повільно спускатися.
У залі було порожньо, вістуни не поверталися. Над рештками їжі та столовим начинням надималися, наче зогнилі вимпели, обшарпані вітром важкі гобелени. Біля іншої стіни під подувом вітру вільно оберталася величезна скульптура Ктиревої голови із хрому та сталі.
Брон просувалася попід стінкою, роззираючись через кожні кілька секунд, аби надовго не йти спиною до темних закутків. І раптом скам’яніла від крику.
Це не був людський вереск. Він піднявся до ультразвуку і вище, Ламії аж зуби задзвеніли, і вона вже було схопилася побілілими пальцями за зброю, аж раптом вереск увірвався, так наче з програвача зняли лазерну голку.
Жінка побачила, звідки лунав той галас. За банкетним столом, за скульптурою, під шістьма вітражними вікнами, що ніби кровили приглушеними фарбами від останніх променів сонця, були невеликі двері. Той голос відбивався спочатку вгорі, а потім назовні, так ніби втікав із підземелля чи погребу.
Брон Ламія була допитливою. Усе життя вона боролася із надмірною цікавістю, що врешті призвела до вибору застарілої та інколи навіть дивної професії приватного детектива. Неодноразово через цю свою особливість Ламія потрапляла у незручні або проблемні ситуації чи й одночасно в обидві. Аналогічно й траплялося таке, що цей підвищений інтерес віддячував їй знаннями, якими мало хто міг похизуватися.
Проте не цього разу.
Вона прийшла по таку потрібну воду та їжу. Більше ніхто б сюди не подався... троє літніх чоловіків не змогли б її обігнати, навіть незважаючи на те, що їй довелося дати гак повз мертве місто... І вона повинна принести їм воду та їжу, а все решта її не цікавило.
«Кассад?» — міркувала вона, але відкинула цю думку. Такий звук не міг вирватися з горла полковника Збройних сил.
Тримаючи пістолет напоготові, Брон Ламія позадкувала від дверей, відтак намацала головні сходи і почала обережно спускатися, рухаючись крізь кімнати так тихо, як тільки міг дозволити вантаж із семи кілограмів продуктів та понад десятка пляшок. У тьмяному склі найнижчого поверху вона побачила своє відображення: зігнута під торбами постать, що водить дулом пістолета, в той час як важка ноша звисає на широких лямках і теліпається у неї за спиною, торохкочучи пляшками і флягами.
Побачене не зацікавило Ламії. Вона зітхнула з полегшенням, коли вийшла на нижню терасу, на прохолодне розріджене повітря, і зібралася спускатися. Ліхтарик ще не знадобився: вечірнє небо, яке раптом затягли низькі хмари, відкидало навколо рожеве і бурштинове світло, густим сяйвом заливаючи навіть Твердиню і підніжжя гори.
Вона переступала через дві сходинки, і її сильні м’язисті ноги заболіли вже на середині шляху. Зброю назад вона не запхнула, а тримала напоготові — на випадок, якби щось спустилося згори або ж з’явилося у близькій розщелині. Спустившись донизу, вона відійшла від сходинок і поглянула вгору на півкілометрові башти й тераси.
На неї летіло каміння. І не тільки каміння, зрозуміла вона; хтось зіпхнув химер із їхніх древніх сідал, і вони котилися вниз разом із брилами. У присмерку вона розрізняла їхні демонічні морди. Ламія побігла, і всі її пакунки і пляшки зателіпалися. Зрозумівши, що часу встигнути до безпечного місця в неї немає, жінка шмигнула між двома обіпертими одна на одну скелями.
Торби не давали їй повністю заховатися, і вона намагалася їх скинути, послабивши лямки. Жахливо загуркотіло, коли перші камені впали за нею, а тоді зрикошетили і перелетіли через неї. Брон пхалася і проштовхувалася із силою, що рвала шкіру й трощила фібропласт, і врешті вона вмостилася під брилами, затягнувши за собою пляшки та сумки, рішуче налаштована більше не повертатися до Твердині.
Каміння розміром з голову чи кулак котилося обабіч. Відбита довбешка гобліна проскакала повз жінку і розбила на друзки невеликий камінчик заледве в трьох метрах від неї. На якусь мить повітря сповнилося уламками, великі камені роздроблювалися об брилу в неї над головою, а тоді лавина минула, поступившись місцем дрібнішому щебеню.
Ламія саме схилилася, аби запхати рюкзак далі у сховок, коли камінчик завбільшки з її комлоґ відскочив од зовнішньої сторони скелі, майже горизонтально влетів у її укриття, двічі відбився від стін усередині і вдарив її в скроню.
Брон опритомніла зі старечим стогоном. Голова розколювалася. Стояла глупа ніч, крізь щілини у її прихистку проглядалися спалахи далекого бою. Пальцями вона торкнулася скроні й відчула засохлу кров на щоці та шиї.
Вона виповзла із розщілини, важко протискаючись через купу нових уламків, і присіла на мить, схиливши голову й долаючи напад нудоти.
Її торби були цілими, лише розбилася одна пляшка з водою. Пістолет вона знайшла там, де його впустила, — він не був закиданий жорствою. Кам’яний виступ, на якому вона стояла, весь посікло і порубало під час нетривалого зсуву.
Ламія глянула на комлоґ. Минуло менше години. Ніщо не спустилося і не потягло її за собою чи не перерізало їй горла, поки вона лежала без тями. Вона останній раз визирнула на вали та балкони, яких тепер там, угорі, не було видно, витягла свій вантаж і закрокувала зрадницькою рінистою стежкою у подвійному темпі.