— Закрий рот, — каже Брон. Голос її все такий же безбарвний, але тепер у ньому вчувається побоювання. Вона позирає на Консула: — То де ж Ктир? Чому ми його не знайшли?
Дипломат не зводить очей від вогню.
— Я не знаю. Звідки мені знати?
— Можливо, Ктиря уже немає, — припускає отець Гойт. — Можливо, зруйнувавши антиентропійні поля, ви назавжди його вивільнили, і тепер він карає когось деінде.
Консул хитає головою й нічого не відповідає.
— Ні, — заперечує Вайнтрауб. Дитя заснуло в нього на плечі. — Він прийде. Я відчуваю.
Брон Ламія киває:
— Я теж. Він вичікує, — вона дістала кілька сухпайків із сумки, потягла за нагрівальні стрічки і тепер роздає їх товаришам.
— Я знаю, що наш світ — це суцільні розчарування, — веде своєї Силен. — Але ж це капець як безглуздо. Усі вирядилися, а здохнути ніде.
Ламія сердито зиркає, але нічого не каже. Якийсь час вони мовчки їдять. Спалахи у небі згасли, і перед ними знову постав густий зоряний засів, куди пнулись жаринки, так ніби намагалися втекти.
Огорнутий імлисто-дрімотною мішаниною геть подаленілих думок Брон, я намагаюся звести докупи події від того моменту, коли я востаннє бачив уві сні плин їхнього життя.
Пілігрими, співаючи, спустилися в долину до заходу сонця. Вогні битви, що розгорталася за мільярди кілометрів, світили їм у спину, а тіні стелилися попереду подорожніх. Увесь день вони вивчали Гробниці часу, щомиті очікуючи смерті. За кілька годин, коли сонце піднялося, розігнало пустельний холод і проклало шлях спеці, страх і врочистий настрій відступили.
Ніщо не порушувало тиші довгого дня, хіба що потріскування піску, поодинокі крики та безперервне і від того майже непомітне виття вітру, що лизав скелі та гробниці. Кассад і Консул принесли із собою інструменти для вимірювання сили антиентропійних полів, проте Ламія перша відмітила, що в них не було потреби. Відливи і припливи часових хвиль віддавалися легкою нудотою й тиснули незмінно-сильним відчуттям дежавю.
Найближче до входу в долину височів Сфінкс, за ним була Нефритова гробниця, стіни якої просвічувалися лише у вранішніх і надвечірніх сутінках. Далі, не більше ніж за сотню метрів, розташовувався Обеліск, а відтак шлях уже ширшим пересохлим руслом вів прочан до найбільшої гробниці, розміщеної у центрі, — Кришталевого моноліту. Його поверхня була гладкою і не мала жодних отворів, а плаский дах висився на одному рівні із вершинами по краю улоговини. Позаду моноліту розкинулися три Печерні гробниці, входи до яких можна було вирізнити лише завдяки второваним стежкам, що вели до них. На відстані близько кілометра вглиб долини здіймався нарешті так званий Ктиревий палац. Його гострі виступи і розчепірені шпилі нагадували шпичаки того створіння, що, як подейкують, блукає цими місцями.
Увесь день вони бродили від гробниці до гробниці, не наважуючись розділитися, всі разом вагалися, перш ніж увійти до артефактів там, де це можливо. Сола просто душили емоції, коли він споглядав Сфінкса, відтак він ступив усередину тієї самої гробниці, де його донька двадцять шість років тому заразилася хворобою Мерліна. Ті пристрої, які розставила на триногах університетська команда, все ще стирчали навпроти споруди, проте ніхто із групи не міг визначити, чи вони досі працюють і чи виконують свої дослідні функції. Проходи у Сфінксі були вузькими та звивистими, геть як це описано у комлозі Рахілі. Гірлянди фотосфер та електричних світильників, які залишили по собі численні групи науковців, потьмяніли і майже вичерпали запаси енергії. Прочани вивчали все навколо, присвічуючи ліхтариками, а Кассад дивився крізь щиток нічного бачення. Не було й натяку на ту кімнату, де захворіла Рахіль, коли почали змикатися стіни. Зостались тільки залишкові відчуття колись потужних часових хвиль. І жодного натяку на Ктиря.
Біля кожного артефакту їх на якусь мить охоплював жах, що змінювався очікуванням із нотками надії та страху, а тоді, упродовж наступної години-двох, коли вони блукали порожніми, запилюженими кімнатами, достоту як століття тому ходили тут туристи й прочани Ктиря, напруга поступово спадала.
День врешті завершився розчаруванням і втомою. Тінь, яку відкидала східна стіна, простяглася через гробниці й долину, наче завіса, що завершила невдалу п’єсу. Швидко зникла спека, натомість одразу ж повернувся принесений вітром пустельний холод, що пропах снігом і високими хребтами Вуздечки, яка була за двадцять кілометрів на південний захід. Кассад запропонував отаборитися. Консул показав дорогу до місць, де Ктиреві прочани традиційно перечікували останню ніч перед зустріччю із тварюкою, котру вони шукали. Пласка місцина біля Сфінкса, на якій усе ще валялися залишки сміття, покинутого дослідницькими групами й пілігримами, задовольнила Сола. Він уявляв, як тут зупинялася його донька. Ніхто не протестував проти вибору Вайнтрауба.
Тепер у темряві, що доїдала вогонь від останньої дровиняки, я відчував, як шестеро притиснулися ближче... не лише до тепла багаття, а й одне до одного... об’єднані крихкими, проте відчутними струнами спільного досвіду, набутого у подорожі вгору по річці на летючій баржі «Бенарес» та на шляху до Твердині Хроноса. Ба навіть більше, я відчував єдність сильнішу, ніж просто емоційний зв’язок. Через якусь мить я зрозумів, що групу огортала мікросфера спільних даних і сенсоріуму. У світі, де примітивну регіональну передачу даних ущент зруйнували вже найперші натяки на прийдешні битви, це товариство об’єднало свої комлоґи та біомонітори, аби ділитися інформацією і приглядати за іншими, наскільки це можливо.
Хоча на моєму шляху й було безліч очевидних і міцних перепон, та я без проблем їх обходив, пірнав крізь них і під ними, підбираючи конкретні, але численні ключі: пульс, температура шкіри, активність хвиль кори головного мозку, запит на доступ, реєстр даних. Це давало мені певну інформацію про те, що мислив, відчував чи робив кожен із прочан. У Кассада, Гойта і Ламії були імпланти, тому прочитати потік їхніх думок було найпростіше. Саме в той момент Брон Ламія вагалася, чи не була ця спроба знайти Ктиря помилкою. Щось ятрило її, фактично підсвідоме, проте невідступне у своєму намірі вийти на поверхню. Їй здавалося, ніби вона ігнорує якусь надзвичайно важливу відгадку, що вела до вирішення... вирішення чого?
Брон завжди зневажала таємниці. Це була одна із причин, що змусили її проміняти спокійне, розмірене життя на професію приватного детектива. Та що ж це за таємниця? Вона майже розкрила вбивство кібрида, її клієнта... й коханця... і прибула на Гіперіон саме для того, аби виконати його останню волю. Зараз вона відчувала, що її надокучливі сумніви мало стосувалися Ктиря. Тоді чого ж саме?
Ламія труснула головою і копнула ледь живе вогнище. Її тіло було жилавим: виросла вона на Лузі із силою гравітації в 1,3 рази більшою від стандартної, а тренування тільки зміцнили м’язи. Та ці кілька безсонних ночей геть її виснажили. Вона вже ледь чула, що хтось говорив.
— ...просто прийняти душ і трохи поїсти, — бурмоче Мартін Силен. — Ти, може, скористаєшся своїм комунікатором, під’єднаєшся до «світла-плюс» і глянеш, хто перемагає у війні?
Консул хитає головою:
— Не зараз. Корабель — лише на крайній випадок.
Силен махає рукою, показуючи на Сфінкса, на ніч і на все дужчий вітер:
— Гадаєш, це не крайній випадок?
Брон розуміє, що йдеться про те, аби Консул викликав сюди свій зореліт із Кітса.
— А тобі не здається, що твій «крайній випадок» спричинений відсутністю бухла? — питає вона.
Силен глянув на неї:
— Ну хіба ж чарчина завадить?
— Ні, — відрізає Консул. Він тре очі, і Ламія раптом згадує, що він також алкоголік. Проте все одно відмовився викликати корабель. — Чекатимемо стільки, скільки буде потрібно.
— А як щодо передавача «світла-плюс»? — питає Кассад.
Консул киває, а тоді з маленької сумки дістає древній комлоґ. Раніше пристрій належав його бабці Сірі, а відтак її онукам. Консул торкається монідиска.