Із темних банкетних залів та коридорів до нього озвалося лише відлуння. Консул міцно вчепився у краї килимка, бо нервував на такій висоті й настільки близько до вертикальних схилів гір. Відпустило його тільки тоді, як він повернув від Твердині, набрав висоту і скерував політ на гірські перевали, де в зоряному світлі блищав сніг.
Він тримався кабелів канатки, поки летів угору, від одного дев’ятитисячника до іншого, долаючи широкий гірський хребет. На такій висоті було дуже холодно, і Консул порадів тому, що міг згорнутися під запасним термоплащем Кассада, намагаючись не відкривати голої шкіри рук та щік. Гель осмотичної маски оповив його обличчя, ніби голодний симбіонт, що жадібно глитав ті жалюгідні рештки кисню.
Але цього вистачало. Консул робив повільні глибокі вдихи, пролітаючи на десятиметровій висоті над укритими льодом опорами канатки. Герметичні гондоли завмерли на місцях, а від самотності глетчерів, крутих піків та огорнутих туманами долин серце мало не розривалося. Консул був радий, що зголосився на цю мандрівку, хоч би й тому, що він міг востаннє побачити красу Гіперіона, не потривожену жахами Ктиря чи навалою Вигнанців.
Дванадцять годин вони подорожували канатною дорогою із півдня на північ. Незважаючи на низьку швидкість польоту килимка, що дорівнювала двадцяти кілометрам за годину, Консулові вдалося повторити цей шлях у зворотному напрямку всього за шість годин. Схід сонця заскочив його все ще у високогір’ї. Чоловік різко прокинувся і з переляком усвідомив, що спав, поки наближався до вершини, яка була на п’ять метрів вища від килимка. За п’ятдесят метрів від Консула вже виднілися кам’яні брили та сніжники. Зі свого крижаного гнізда зірвався чорний птах, чий розмах крил сягав трьох метрів — місцеві їх називали вістунами, — і завис у розрідженому повітрі, озирнувшись на дипломата своїми чорними очами-намистинками, коли той саме робив крутий лівий віраж. Тієї ж миті щось пішло не так із польотним обладнанням килимка, і він тридцять метрів валився у повітряну яму, аж поки його пілотні лінії не знайшли собі опори і не вирівняли курсу.
Побілілими пальцями Консул вчепився в краї. Дорожню сумку він прив’язав до себе паском, а то б вона зірвалася і впала на далекий глетчер.
Жодних ознак канатної дороги. Якимсь чином Консул проспав той момент, коли килимок збився з дороги. На якусь секунду чоловік запанікував, смикаючись то в один бік, то в інший, гарячково шукаючи шлях між вищиреними навколо, наче зуби, гірськими піками. А потім він побачив золоте досвітнє проміння на схилах попереду й праворуч, а позаду й ліворуч — тіні, що стрибали по льодовиках і альпійській тундрі, і зрозумів, що й далі летить у правильному напрямку. Ось далі за цим останнім високим хребтом лежать південні відноги. За ними...
Килим-літун немовби вагався, поки Консул водив пальцями нові візерунки по пілотних нитках та підганяв його ще вище, і неохоче, ривками здіймався, аж нарешті здолав фінальний дев’ятитисячник, за яким уже виднілися нижчі пасма гір та вже геть низькі узгір’я заввишки якусь тисячу метрів над рівнем моря. Консул із вдячністю почав спуск.
У восьми кілометрах на південь від того місця, де він нарешті здолав хребет Вуздечка, блищала канатка, і навколо її західної кінцевої станції тихо висіли гондоли. Під нею розпорошені хатинки «Спочинку пілігрима» справляли не менш покинуте враження, ніж кілька днів тому. Буєра поруч із присадкуватим пірсом, що вигнався далеко на мілину Трав’яного моря, видно не було.
Консул приземлився недалеко від пірса, від’єднав килимок, покривившись од болю, випростав ноги, перш ніж згорнути свій літальний апарат, і рушив до туалету, який знайшовся в одній із покинутих будівель на пристані. А коли вийшов надвір, то ранкове сонце вже сповзало схилами та стирало їхні останні тіні. На південь і захід, наскільки простягався зір, тягнулося Трав’яне море, чию рівнісіньку, немов стільниця, непорушність турбував тільки випадковий бриз, що ганяв зеленою гладінню такі схожі на реальні хвилі брижі, подекуди оголюючи брунатно-червоні та ультрамаринові стебла, і від усього цього здавалося, що от-от зараз з’явиться білий баранець або стрибне риба.
Іхтіофаунів у цьому морі не водилося, на відміну від двадцятиметрових трав’яних змій. Тож якщо килим-літун підведе Консула, навіть безпечне приземлення не гарантуватиме подальшого виживання.
Консул розгорнув свій літальний апарат, підклав собі ззаду дорожню сумку і запустив килим. Високо підніматися не став, а рухався у двадцяти метрах над поверхнею — достатньо для того, щоби трав’яна змія не сплутала його з якимось пожитком на низькому польоті. Буєру знадобилося менше гіперіонівської доби, щоби дістатися з одного краю моря до іншого. Однак із панівними північно-східними вітрами це вдалося зробити лише завдяки маневруванню. Консул був готовий заприсягтися, що цю найвужчу частину моря йому вдасться перетнути за п’ятнадцять годин. Він провів пальцями по передній частині килима, і той прискорився.
Уже через двадцять хвилин гори лишилися далеко позаду, а тоді і височини перед ними щезли в далекому серпанку. Ще за годину навіть вершечки піків сховалися за кривизною цього світу. Минуло дві години, Консулові вдавалося розгледіти тільки маківки найвищих гір у непевній зазубреній тіні, що поставала з серпанку на обрії.
А потім Трав’яне море розлилося від горизонту до горизонту, абсолютно однакове в усіх напрямках, якщо не брати до уваги чуттєвих брижів та складок, спричинених випадковим леготом. Тут уже було значно тепліше від високогірного плато на північ від хребта Вуздечка. Консул зняв свій термоплащ, пальто і светр. Сонце припікало із несподіваним завзяттям як на такі високі широти. Чоловік покопався у сумці, відшукав зморщений і потовчений капелюх на три роги, якого він із таким апломбом носив іще два дні тому, та напнув на голову, намагаючись зробити хоч якусь тінь. Чоло й залисини вже згоріли на сонці.
Десь за чотири години по вильоту він уперше вирішив поїсти з часу, відколи вирушив у подорож, тому взявся за позбавлені смаку білкові смужки сухпайка, якими навіть зміг насолодитися, ніби то було якесь філе з телячої вирізки. Проте найсмачнішою виявилася вода, і Консул мусив притлумити в собі бажання спорожнити всі пляшки в одній-єдиній оргії жадливця.
Трав’яне море простягалося під ним, позаду й попереду. Консул куняв, щораз прокидаючись од відчуття, ніби він провалюється кудись униз, і хапаючись за жорсткі краї килимка. Він зрозумів, що мав би припнути себе тим одним обрізком мотузки, який у нього був у сумці. От тільки сідати на землю не хотілось: гостра трава сягала вище його голови. І хоча характерних V-подібних слідів, які по собі лишають трав’яні змії, він ніде не спостерігав, жодної певності, що в заростях не пантруватиме одна з них, Консул не мав.
Чоловік знічев’я розмірковував, куди міг подітися буєр. Корабель повністю автоматизовано і, найпевніше, запрограмовано Церквою Ктиря, оскільки вони фінансували прощу. Які в нього ще могли бути завдання? Консул потрусив головою, випростався та пощипав себе за щоки. Його раз по раз кидало в сон навіть на фоні думок про буєр. П’ятнадцять годин здавалися не таким уже й тривалим перельотом, коли він про це розповідав, стоячи в долині Гробниць часу. Зиркнув на комлоґ — минуло п’ять годин.
Консул збільшив висоту до двохсот метрів, уважно роздивився все навколо в пошуках слідів змій, а потім опустився до п’яти метрів над травою. Акуратно дістав мотузку, зробив петлю, просунувся трохи вперед, намотав кілька обертів линви навколо килима і, перш ніж затягнути вузол, залишив достатню слабину для себе.
Якщо килимок упаде, то мотузка не тільки не врятує, а ще й нашкодить. Проте вона так затишно підхоплювала Консула за спину, що це давало відчуття безпеки, коли чоловік нахилився, аби ще раз торкнутися пілотних ниток. Він вирівняв політ на сорока метрах і влігся щокою на теплу тканину. Денне світло пробивалося поміж пальців рук, і Консул збагнув, що голі передпліччя вже геть згоріли на сонці.