Та він був надто втомленим, аби навіть звестися і відкотити рукави.
Піднявся бриз. Консул чув шелест і сковзання внизу, ніби то шаруділи трави або щось велике зміїлося повз нього.
Від утоми йому все було байдуже. Чоловік заплющив очі і менш ніж за тридцять секунд заснув.
Йому снився рідний дім (справжній дім) на Мауї-Заповітній, і цей сон був кольоровий: бездонна блакить неба, неозорі простори Південного моря, ультрамарин, вилинялий до зелені, де починалися Екваторіальні мілини, разючі зелені, жовті й орхідейно-червоні барви плавучих островів, яких пасли дельфіни... вимерлі в дитинстві Консула з часу вторгнення Гегемонії, але такі жваві у його сні. Вони високо вистрибували з води, і світло танцювало й заламувалося в тисячах призм на чистому повітрі.
Уві сні Консул знову був дитиною і стояв на найвищому ярусі їхнього будиночка на дереві, що височіло над Островом Першої Сім’ї. Поруч бабуся Сірі — не самодержавна матрона, котру він насправді пам’ятав, а прекрасна дівчина, якою її зустрів та покохав дідусь. Парусне листя лопотіло, коли мешканці південних вод підганяли табунець плавучих островів і не давали йому розпорошитися у голубих протоках Мілин. На північному обрії вимальовувалися обриси перших островів Екваторіального архіпелагу, що виділявся зеленою непорушністю на тлі вечірнього неба.
Сірі торкнулася його плеча і вказала на захід.
Там горіли, тонули острови, і їхні кіль-корені звивалися в марному болю. Дельфінів-пастухів не стало. З неба падав огонь. Консул упізнав мільярдвольтне проміння ланцетів, що смажили повітря та лишали по собі сіро-сині післяобрази на сітківці очей. Підводні вибухи підсвічували океани та вбивали тисячі риб і вразливих морських створінь, що спливали у передсмертних корчах на поверхню.
— Чому? — питала бабуся Сірі, хоч її голос і нагадував тихе шепотіння підлітка.
Консул спробував був відповісти, але не зміг. Його сліпили сльози. Він потягнувся до її руки, але Сірі там вже не було, й од відчуття, що бабусі не стало, що йому тепер ніколи не відмолити своїх гріхів, чоловіка пройняла страшна гіркота, яка забивала йому дихання. У горлі застряг клубок емоцій. Раптом його осяйнуло, що це дим виїдає очі та дере легені. Острів Родини палав.
Дитина, якою був Консул, хитаючись, пішла вперед, у синьо-чорний морок, намагаючись знайти чиюсь руку підтримки, чиюсь розраду.
Раптом його долоню хтось стиснув. То була не Сірі. Чужа рука здалася надзвичайно дужою. І замість пальців у неї були леза.
Важко дихаючи, Консул прокинувся зі сну. Темрява навколо. Він проспав щонайменше сім годин. Борсаючись у мотузках, він сів і витріщився на світлий екран комлоґу.
Дванадцять годин. Його сон тривав дванадцять годин.
Кожен м’яз болів, коли він визирнув за краї килима і спробував щось роздивитися внизу. Висота лишалася та сама — сорок метрів, але Консул не мав жодного уявлення, де він. Під ним пропливали невисокі пагорби. Коли вони минали під килимом, до вершин деяких з-поміж них лишалося не більше двох-трьох метрів. Унизу ніздрюватими віхтями росли оранжева трава та чагарниковий лишайник.
За минулі кілька годин він десь проскочив південний берег Трав’яного моря і не помітив крихітної пристані Окрай та верфі на річці Гулай, де стояла пришвартованою їхня левітаційна баржа «Бенарес».
Консул не мав свого компаса (пуття з них на Гіперіоні ніякого), а в комлозі не було запрограмовано функції пеленгатора. Напрям на Кітс чоловік збирався підбирати, летячи за течією Гулаю, на південь і захід, повернутися їхнім власним непростим шляхом по воді, якщо не брати до уваги річкових лук та заворотів.
І ось він загубився.
Консул приземлився на низькій вершині пагорба, застогнавши від болю, зійшов на твердий ґрунт і згорнув килим. Чоловік знав, що десь уже на третину витратив заряд акумулятора... а може, й трохи більше. Крім того, він уявлення не мав, наскільки в його транспортного засобу погіршала з віком ефективність.
Горбиста місцевість викликала думки про височину на південний захід від Трав’яного моря. Але звідси вже не роздивитися самої ріки. За даними комлоґу, стемніло всього годину чи дві тому, але жодного натяку на захід сонця Консулові також роздивитися не пощастило. Небо затягли хмари, заславши собою як зірки, так і всі можливі космічні битви.
— Прокляття, — прошепотів Консул.
Він походив, поки в ногах не відновився кровообіг, сходив до вітру в мілке урвище та вернувся назад, аби попити трохи води з пляшки.
«Думай!» — промовляв він подумки сам до себе.
Він мав злетіти і лягти на південно-західний курс, яким би мав рухатися, покинувши Трав’яне море десь над Окраєм. Якщо він просто його проспав, то ріка зараз мала лишитися на півдні, ліворуч від нього. Проте якщо він промахнувся і неправильно проклав курс за «Спочинком пілігрима», помилившись усього на пару градусів ліворуч, тоді зараз річка десь петляє на північному сході, праворуч по курсу. Хай там яка груба помилка вийшла, але рано чи пізно йому все одно трапиться на очі знайома віха (у найгіршому разі — північне узбережжя Гриви), от тільки він згає цілу добу.
Консул копнув камінець і склав руки. Після денної спеки нічне повітря здавалося холодним. Здригнувшись, він усвідомив, що від сонячних опіків йому справді зле. Чоловік торкнувся шкіри на голові і, вилаявшись, відсмикнув пальці.
«У який же бік?»
Вітер шарудів у ніздрюватих лишайниках та поміж куцого полину. Гробниці часу і загроза Ктиря зараз видавалися йому чимось невимовно далеким, але він відчував присутність Сола, і Дюре, і Гета Мастіна, і Брон, і зниклих Силена з Кассадом. Усі вони нагальним тягарем відповідальності гнітили його плечі. Консул долучився до прощі на довершення власного нігілізму — це було марне самогубство, яким він прагнув покласти край власному болю, болю від утрати навіть спогадів про дружину й дитину, котрі загинули під час махінацій Гегемонії на Брешії. Болю від усвідомлення своєї страхітливої зради: уряду, якому служив практично чотири десятиліття, та Вигнанців, що йому довірилися.
Консул сидів на скелі й відчував, як із кожною новою думкою про Сола з немовлям, які чекали в долині Гробниць часу, минається безцільне самобичування. Він думав про Брон — ту хоробру жінку й утілення завзяття, — що зараз лежала безпорадна зі схожим на п’явку придатком злої волі Ктиря у її черепі.
Чоловік зайняв своє місце на килимі, запустив його і піднявся на вісімсот метрів, під самісінький хмарний покрив: якби він зараз випростав руку, то зміг би навіть торкнутися його.
На коротку мить ліворуч од нього в хмарах трапився розрив, і він зміг розгледіти там зблиск брижів. Гупай плинув приблизно в п’яти кілометрах на південь.
Консул заломив крутий лівий віраж і відчув, як силове поле спробувало його притиснути до килима, попри те, що він, припнутий, він усе одно більше довіряв мотузкам. За десять хвилин він уже летів високо над водою, але спікірував униз, аби переконатися, що це дійсно широкий Гулай, а не котрась із його приток.
Це й справді виявився Гулай. Мерехтливе павутиння сяяло в низовинних болотистих берегах, високі вежі-комашники мурах-архітекторів на тлі неба відкидали примарні обриси, що лиш трошки були темнішими від ґрунту.
Консул збільшив висоту до двадцяти метрів, відсьорбнув із пляшки води і розігнав килим до максимальної швидкості.
Світанок зустрів його над Гаєм Духоборів, поруч із шлюзами Карли, де Королівський транспортний канал відгалужувався на захід і тікав до північних поселень і Гриви. Консул знав, що до столиці залишилося менше ста п’ятдесяти кілометрів. Однак це все одно значило сім годин до сказу повільного лету килимка. На цьому етапі подорожі він сподівався зустріти патрульний екраноліт військових або дирижабль із Гаю до Наяди, та й хоч би прудкий моторний катер, яким би він зміг керувати, теж згодився б. Проте життя по обидва боки Гулаю ніби повимерло, якщо не вважати за таке пожежі в окремо взятих будинках чи світло лойових ламп у далеких вікнах. На верфях не видно було жодного човна. Стійла-доки для мант біля Шлюзів стояли порожнем, їхні великі ворота були розчинені потоком води, а нижче за течією, де плесо Гулаю збільшувалося вдвічі, не виднілося ні одної транспортної баржі.