Дюре перевірив монітори, під’єднав до їхньої конфігурації ще й комлоґ Лінара Гойта. Вони спробували застосувати реанімаційні стимулятори медпакета, штучне дихання, непрямий масаж серця, проте індикатори залишалися непохитними. Тамплієр Гет Мастін, Істинний Голос Дерева та прочанин до Ктиря, справді був мертвий.
Вони прочекали годину, підозрілі до геть усього, що відбувалося в цій аномальній долині імені Ктиря, та коли монітори засвідчили швидке розкладання трупа, довелося поховати Мастіна в мілкій могилі за п’ятдесят метрів по стежці в напрямку війстя долини. У речах Кассада знайшлася розкладна піхотна лопата, що її армійці на своєму жаргоні іменували «шанцевим інструментом», і чоловіки по черзі копали яму, поки один із них наглядав за Рахіллю та Брон Ламією.
Старі розташувалися в тіні великої брили, один тримав немовля на руках. Дюре проказав кілька слів, перед тим як кинути перші грудки землі на саморобний фібропластовий покрівець.
— Я практично не знав Гета Мастіна, — говорив священик. — Ми не належали до однієї віри. Та в нас був один фах. Мастін, Голос Дерева, провів більшу частину свого життя, виконуючи те, що вважав служінням Богу, сповненням Його волі, викладеної в писаннях М’юїра та закарбованої в красі природи. Його віра була істинною, перевіреною злигоднями, загартованою покорою і, врешті-решт, скріпленою пожертвою.
Дюре замовк на мить і примружився, позирнувши на небо, чий колір вигорів до відтінку бронзового сплаву.
— Господи, прошу, прийми слугу свого. Зустрінь його з обіймами, як одного дня зустрінеш нас усіх, хто шукає Тебе та збився з путі. В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь.
Рахіль заходилася плачем. Сол її трохи поносив, поки Дюре кидав ґрунт на подовгастий фібропластовий згорток. Вони повернулися до входу Сфінкса й обережно перемістили Брон у залишки тіні. Сховати її від полуденного сонця не було ніякої змоги — хіба що занести в саму гробницю, але ніхто не хотів цього робити.
— Консул, мабуть, уже здолав половину шляху до зорельота, — промовив священик, зробивши довгий ковток води. Його чоло попеклося від сонячного проміння та вкрилося потом.
— Так, — погодився Сол.
— Узавтра в цей час він уже мав би бути тут. Лазерним різаком звільнимо Брон і покладемо її в корабельну хірургію. Може, і зворотне «старіння» Рахіль вдасться спинити в кріогенній камері, хай там що кажуть лікарі.
— Так.
Дюре поставив пляшку і поглянув на Вайнтрауба.
— Ви вірите, що все так і буде?
Сол подивився в очі священику:
— Ні.
Від південно-західних стін долини простяглися тіні. Через спеку все сплавилося в суцільну грудомаху і тільки згодом стало помалу вивітрюватися. З півдня надбігли хмари.
Рахіль спала в тіні біля входу до Сфінкса. Сол підійшов до Поля Дюре, який стовбичив трохи осторонь та роззирався по долині, і поклав йому руку на плече.
— Про що ви думаєте, мій друже?
Священик не обернувся.
— Про те, що якби я не вважав самогубство одним зі смертних гріхів, то поклав би всьому край і дав би молодому Гойту шанс на життя, — він подивився на Сола, вимушено всміхнувшись. — Та чи можна вважати це самогубством, якщо паразит на грудях у мене... у нього на грудях... одного дня знову поверне мене в борсання та крики власного воскресіння?
— Вважаєте, що повернути Гойта сюди — це дарунок? — тихо спитав Сол.
Якийсь час Дюре не відповідав.
А потім взяв Вайнтрауба за плече.
— Мабуть, я піду прогуляюся.
— Куди? — Сол аж скулився від пообідньої спеки. Навіть якщо спохмурніє, долина радше буде схожа на піч.
— Униз по долині, — непевно махнув рукою священик. — Я незабаром повернуся.
— Обережно, — попередив його вчений, — і пам’ятайте, якщо Консул натрапить на патрульний екраноліт над Гулаєм, то може повернутися ще цього обіду.
Дюре кивнув, сходив по пляшку води, лагідно погладив Рахіль і рушив униз довгими сходами Сфінкса, вивіряючи кожен крок, наче непам’ятний перестарок.
Сол провів його поглядом. Єзуїт усе меншав і меншав, його постать на відстані спотворювали теплові потоки. Сол зітхнув і повернувся до своєї доньки.
Поль Дюре намагався йти в тіні, проте навіть там спека гнітила, навалившись на зашийок, ніби велетенське ярмо. Він минув Нефритову гробницю і доріжкою повернув до північних скель та Обеліска. Вузька тінь тієї гробниці ніби темною смугою лягала на рожевуватий камінь та куряву долини. Знову спускаючись, вибираючи шлях поміж уламків навколо Кришталевого моноліту, Дюре подивився вгору, де слабкий вітерець торохтів битими шибками та свистів у проломах, що вкривали весь фасад. У нижніх ярусах він побачив своє відображення і згадав органні пісні, що їх виспівував вітер у надвечір’ї в Розколині; це було тоді, коли він знайшов бікура високо на плато Розкрилля. Здається, наче відтоді минула вічність. І справді — відтоді минула вічність.
Дюре відчував шкоду, яку заподіяла хрестоформа його розуму та пам’яті. Від цього було гидко — наче пережив інсульт і не мав жодної надії на одужання. Логічні умовиводи, що раніше були для нього дитячою забавкою, тепер потребували надмірної зосередженості або ж просто перебували за межами його здібностей. Йому не вдавалося підбирати слова. Емоції шарпали його з такою ж люттю, що й хроноприпливи. От уже кілька разів він мусив покидати решту пілігримів, аби сходити поплакати на самоті через незрозумілі навіть йому причини.
Решта прочан... Тепер же лишився тільки Сол із немовлям. Отець Дюре залюбки пожертвував би власним життям, якби міг у такий спосіб порятувати цих двох. Невже це гріх, міркував він, домовлятися з Антихристом?
Він зайшов далеко вниз по долині. Дістався майже того місця, де вона завертала на схід у широкий закут, в якому серед гір розкинувся лабіринт тіней і Ктирів палац. Там стежка повз Печерні гробниці вивела би його до північно-західної стіни. Дюре відчув свіже повітря з першої гробниці і заледве поборов спокусу піти туди, аби прочуняти від спеки, заплющити очі й трохи поспати.
Він простував далі.
Вхід до другої гробниці прикрашали химерні різьблення в камені, і священику вони нагадали стародавню базиліку, яку він відкрив у Розколині, — велетенський хрест і вівтар, «вшановувані» деградованим племенем бікура. І молилися вони заради аномального безсмертя, що дарувала хрестоформа, а не заради шансів на істинне Воскресіння, обіцяне Христом. «Та яка різниця?» Дюре мотнув головою, намагаючись розігнати туман і цинічність, що тепер обволікали кожну його думку. Стежка в’юнилася далі, в напрямку третьої Печерної гробниці. Найнижчої і найменш вражаючої з усіх трьох.
У третій Печерній гробниці світилося.
Дюре спинився, перевів подих і зиркнув униз на долину. На відстані кілометра можна було добре роздивитися Сфінкса, але Сола в його тінях годі було розгледіти. Якусь мить він згадував, чи не в третій гробниці вони ночували позавчора... може, хтось залишив там увімкнутий ліхтар?
Але то було не в третій гробниці. Якщо не враховувати пошуків Кассада, там уже три дні нічия нога не ступала.
Отець Дюре знав, що він не повинен зважати на це світло, а мусить повернутися до Сола і чекати на корабель спільно з ученим і його донькою.
«Але Ктир до всіх приходить нарізно. Навіщо відмовлятися від цього заклику?»
Дюре відчув, як змокріли його щоки, і зрозумів, що то він безгучно і бездумно плаче. Він абияк витер сльози затиллям долоні і стиснув кулаки.
«Мій інтелект був моїм найбільшим марнославством. Я мав славу єзуїта-інтелектуала, ревнителя традицій за Тейяром та Прассаром. Навіть богослов’я, що його я нав’язував церкві, семінаристам і тим небагатьом вірянам, наголошувало на розумі, цій дивовижній точці Омега нашої свідомості. Бог як розумний алгоритм.
Що ж, Поле, деякі речі осмисленню розумом не підлягають».
Дюре ввійшов у третю Печерну гробницю.
Сол різко кинувся зі сну, впевнений, що по ньому хтось повзе.
Він зірвався на ноги й озирнувся. Рахіль тихо посопувала, прокинувшись разом із батьком. Брон Ламія нерухомо лежала на попередньому місці; вогники медичних індикаторів горіли зеленим, але червона лінія мозкової діяльності, як і раніше, лишалася прямою.