— Більше не буде ніяких офір — ні дітей, ні батьків. Більше не буде жертв. Час покори та спокути мину в. Допоможи як друг або забирайся геть!
Раніше вві сні після цих слів у порожнечі починав свистіти вітер, і моторошні кроки зникали в далечині. Та цього разу сон не увірвався. Вівтар мрів і надалі, раптом порожніючи. І тільки ніж із кістки лишався лежати на ньому. Пара червоних сфер продовжувала ширяти у вишині, ніби сповнені вогнем рубіни, що вміщували в себе цілі планети.
— Послухай мене, Соле, — правив далі цей Голос, що тепер не дуднів із-під верховіття, а ледве нашіптував йому у вухо. — Майбутнє людства залежить від твого вибору. Ти можеш пожертвувати Рахіллю не з покори, а з любові?
Подумки Сол уже чув свою відповідь, хоч і досі не міг підібрати слів. Більше не буде ніяких офір. Не сьогодні. І взагалі ніколи. Людство вже натерпілося за свою любов до богів, за свої тривалі пошуки Бога. Він думав про численні століття, впродовж яких його народ, євреї, вів перемовини з Богом і скаржився, чубився, проклинаючи несправедливість усього світоустрою, але попри це завжди, завжди і будь-якою ціною корився знову. Покоління вмирали в печах ненависті. Майбутні покоління пошрамовані холодним вогнем радіації та поновленої ненависті.
Не цього разу. Ніколи взагалі.
— Погоджуйся, тату!
Сол підстрибнув від доторку руки. Його донька Рахіль стояла поряд. Не дитина і не доросла. А вісімнадцятирічна, якою він її бачив двічі. За нормального плину часу та в його зворотному напрямку, коли вона занедужала хворобою Мерліна. Рахіль із її світло-каштановим волоссям, заплетеним у просту косу, невисока, лагідна, у вільного крою туніці-«варенці» і дитячих кросівках.
Сол узяв її за руку і стиснув так міцно, як тільки міг, не завдаючи їй болю. І відчув, що вона відповіла йому таким же сильним потиском. Це була не ілюзія, не фінальна жорстокість Ктиря. Це була його донька.
— Погоджуйся, тату!
Сол розв’язав задачу Авраама про покору злому Богові. Покора більше не може бути найважливішим виявом стосунків людства і його божества. Але що як сама дитина просить про жертву на знак покори Господній примсі?
Сол став на коліно перед донькою і розкрив для неї обійми:
— Рахіль.
Вона обійняла старого з усім тим завзяттям, що збереглося в його численних спогадах про те, як він її пригортав до себе, про її підборіддя десь там над плечем, про рученята, що аж душать від надміру любові. Дівчина прошепотіла йому на вухо:
— Будь ласка, тату, треба погоджуватися.
Сол не відпускав Рахілі, відчуваючи її тонкі руки і тепло, що линуло від притиснутої щоки. Він мовчки плакав, сльози котилися по обличчі, мочили коротку бороду, але він не хотів одпускати її навіть на секунду, щоби змахнути їх долонею.
— Я люблю тебе, тату, — прошепотіла Рахіль.
Він підвівся, витер сльози затиллям руки, не відпускаючи лівиці Рахілі, і став на довгий шлях униз до вівтаря.
Сол прокинувся од відчуття падіння та схопився за немовля. Воно спало в нього на грудях, згорнувши долоньку в кулачок і встромивши великий палець у рота. Однак варто було встати із землі, як малеча прокинулася з криком та рефлекторно вигинаючи спину, як це зазвичай роблять усі немовлята. Сол усе одно зіпнувся на ноги, розкидавши навколо всі ковдри та плащ і міцно пригортаючи Рахіль.
Був день. Пізній ранок, якщо точніше. Вони проспали досвітки і мить, коли сонячне світло прокралося в долину та поміж Гробниць. Сфінкс згорбився над ними, немовбито якась хижа тварина, чиї могутні передні лапи лежали розпростаними обабіч сходів, на яких вони спали.
Рахіль ридала, її обличчя спотворювали несподіванка раптового пробудження та страх, що його вона вчувала у батька. Сол стояв під жарким денним світлом і поколихував її. Він піднявся до найвищої сходинки перед Сфінксом, поміняв доньці підгузок, розігрів один з останніх пакетів із дитячим харчуванням, почекав, поки її квиління не перетворилося на тихі схлипування під час годівлі та відрижки, а відтак пройшовся із нею туди-сюди, аж поки дитина не заснула неглибоким сном.
До її «дня народження» лишалося менше десяти годин. Менше десяти годин до заходу сонця, до темряви та кількох останніх хвилин у житті дочки. Далеко не вперше Сол шкодував, що Гробниці часу — це не велика скляна будівля, яка символізує космос та божество, котре нею заправляє. Тоді би він шпурляв у неї каміння, поки не лишилось би жодної цілої шибки.
Він намагався пригадати подробиці сну, але його тепло та спокій швидко розсотувалися під жорстким світлом гіперіонівського сонця. Згадав тільки мовлену напошепки просьбу Рахілі. Навіть від самої жахливої думки про те, щоб офірувати її Ктиреві, Солу зводило від болю живіт.
— Усе гаразд, — шепотів він до неї, коли та звивалася і зітхала, знову ладнаючись рушити в підступну царину сну. — Усе гаразд, мала. Скоро тут буде зореліт Консула. Він може прилетіти в будь-яку хвилину.
Опівдні Консулевого корабля вони не дочекалися. Минуло ще кілька годин, а його так і не було. Сол блукав долиною і гукав усіх тих, хто пропав, виспівуючи напівзабуті пісні, коли Рахіль прокидалася, і мугикаючи колискові, коли вона починала засинати. Його донька стала така крихітна і легесенька: шість фунтів і три унції, дев’ятнадцять дюймів, як при народженні — він це добре пам’ятав, всміхаючись від думки про старожитні одиниці вимірювання його старожитньої домівки у Світі Барнарда.
Уже надвечір він очуняв у тіні простягнутої лапи Сфінкса, бо трохи був закуняв, і підскочив разом із Рахіллю, спостерігаючи за польотом космічного корабля у ляпіс-лазуровому небі.
— Він прилетів! — закричав Сол, і Рахіль поворушилася у відповідь. Термоядерний слід тягнувся за апаратом, палаючи яскравим денним світлом, наскільки це дозволяла побачити атмосфера. Чоловік стрибав, вперше сповнений надії за багато днів. Він вигукував і підскакував, поки стурбована Рахіль не схлипнула і не заквилила. Сол зупинився і високо її підняв, хоч і знав, що вона ще не вміє фокусувати зору, але радо подивилась би на всю красу космічного корабля, що спускається по дузі над далеким хребтом у напрямку високогірної пустелі.
— У нього вийшло! — кричав Сол. — Він летить! Корабель нас...
Три важкі удари струснули долину майже одночасно; перші два були спареним надзвуковим сплеском і «слідом» апарата, що нісся перед самим космічним кораблем, коли той скидав швидкість. А третій виявився звуком його знищення.
Сол прикипів поглядом до яскравої точки у вершині довгої термоядерної дуги. Вона раптом заясніла, ніби сонце, перетворилася на хмару з полум’я та вируючих газів і впала у пустелю десятьма тисячами охоплених вогнем фрагментів. Під голосний плач Рахілі старий закліпав, щоби стерти ці післяобрази з очей.
— Господи! — шепотів він. — Господи! — не було сенсу заперечувати повне знищення корабля. Другорядні вибухи розривалися навколо в повітрі навіть за тридцять кілометрів звідси. Уламки, тягнучи за собою курні хвости й омахи полум’я, падали в пустелю, в гори і Трав’яне море за ними. — Боже мій!
Сол сів на теплий пісок. Він був надто виснажений, щоби плакати, надто приголомшений для будь-яких дій, крім заколисування дитини, аж поки вона не припинила плакати.
За десять хвилин Вайнтрауб іще раз подивився в небо і побачив два нові термоядерні сліди, що тягнулися на південь із зеніту. Один із кораблів вибухнув, але надто далеко, щоби почути той звук. Другий зник із поля зору за південними бескидами, ген поза хребтом Вуздечка.
— Може, це був не Консул, — шепотів Сол. — Може, це вторгнення Вигнанців. Може, корабель Консула все ще на підльоті.
Але надвечір зореліт не з’явився. Не з’явився він і в той час, коли проміння маленького світила Гіперіона вигравало на скельній стіні й тіні тягнулися до Сола, що сидів на найвищій сходинці Сфінкса. Не з’явився він і тоді, коли долина зникла в сутінках.
Якщо рахувати від цієї секунди, Рахіль народилася за півгодини. Сол перевірив, чи сухий її підгузок (він був сухим) і нагодував її з останнього пакета дитячого харчування. Поки вона їла, то дивилася на нього великими темними очима, ніби шукаючи щось на його обличчі. Сол пригадав перші хвилини з нею на руках, поки Сара відпочивала під теплими ковдрами; немовлячий погляд пропікав його тими самими запитаннями та здивуванням, що й першого дня в цьому світі.