Боже мій, та це ж Спенсер Рейнолдс, артист-акціоніст, якого я востаннє бачив, коли той намагався перетягнути на себе ковдру застільних розмов на званій вечері у ресторані «Крони». Рейнолдс зістриг кучері, які так плекав, і начисто виголив голову, залишивши лише косичку прибічника Церкви Ктиря, яку вони носять на потилиці. Його засмагле обличчя все ще було вродливим, навіть попри корчі вдаваної люті та вираз істинного релігійного фанатика.
— Хапайте його! — волав проповідник Церкви Ктиря Рейнолдс, і надалі показуючи на мене рукою. — Хапайте його, і нехай розплата за нищення наших осель, за смерті наших рідних, за кінець світу впаде на його голову!
Я навіть було озирнувся, щиро впевнений в тому, що цей позер говорить про когось іншого.
Але ж ні! Чимала частина публіки вже перетворилася на натовп, і хвиля слухачів, котрі найближче стояли до демагога, ринула в мою сторону, бризкаючи слиною та струшуючи кулаками. Вони тиснули на людей, що розташувалися по периметру, і ті разом мусили посунутись до мене, аби їх не затоптали.
Юрба перетворилася на розбурхану, крикливу, галасливу масу бунтівників; у ту мить її сумарний коефіцієнт інтелекту впав нижче IQ її найскромнішого окремо взятого учасника. Маси керуються пристрастями, не мозком.
Лишатися на місці досить довго, аби розтлумачити їм це, мені не хотілося. Натовп розділився і рушив нагору обома маршами сходів, що вели до мене. Розвернувшись, я побачив дощаті двері. Вони були замкнені.
Я копав її носаками, поки з третьої спроби на мене не полетіли тріски, а всередину потрапив, на мить випереджаючи загребущі руки. Я дременув на наступний поверх темними сходами по залу, що тхнув купою запліснявілих літ. Позаду горластий натовп трощив двері.
Хоча сам будинок здавався покинутим, в одній із квартир на третьому поверсі хтось замешкував. Вхідні двері виявилися незамкненими. І я їх відчинив, щойно почув кроки одним маршем нижче.
— Прошу, допоможіть!.. — почав був я і враз затнувся. У темній кімнаті перебувало троє жінок, можливо, представниці трьох поколінь однієї сім’ї, оскільки дещо скидалися одна на одну. Всі троє були вбрані в засмальцьоване шмаття і сиділи в зогнилих кріслах, простягнувши білі руки та обхопивши блідими пальцями невидимі сфери. У білому волоссі найстаршої жінки я роздивився тонкий металевий дротик, що вів до чорної деки на вкритому пилом столі. Ідентичні кабельки огортали черепи її доньки й онуки.
Дротоголовці. На перший погляд, інфосферна анорексія термінальної стадії. Хтось мав би регулярно приходити і годувати їх внутрішньовенно та змінювати їм зашкарублий одяг, але страх війни, певно, розігнав усіх доглядачів.
На сходах луною відбилися кроки. Я зачинив двері і пробіг іще два прольоти. Замкнуті кімнати, покинуті квартири і калюжі води, що набігла з-під розкритої дранки. Порожні ін’єктори флешбеку, розкидані наче розпиті пляшки з-під слабкоалкоголки. «Це поганий район», — подумалося мені.
На дах я вибіг, випереджаючи натовп на десять кроків. Якщо цей тлум людей, женучись за мною без свого гуру, і розгубив трохи бездумного шалу, то він таку втрату успішно компенсував іще на темних та клаустрофобних сходах. Вони вже навіть могли забути, навіщо переслідують мене, але від цієї думки не полегшало: у їхні руки мені, як і раніше, попадатися не кортіло.
Рвучко зачинивши двері позаду, я пошукав замок або щось інше, чим можна було би їх забарикадувати. Бодай щось. Замка не знайшлося. Нічого великого, що змогло би перекрити їм прохід. Оскаженілий тупіт звучав уже на останньому марші.
Я роззирнувся: на даху були мініатюрні тарілки для під’єднання до інфосфери, якими він поріс, немовбито вивернутими іржавими поганками, шворка із розвішаним пранням, що його, здавалося, тут забули кілька років тому, зітлілі трупики десятка голубів й антикварний «Віккен-Горизонт».
Я кинувся до «емтешки», перш ніж натовп устиг добігти до дверей. Транспорт такий — хоч у музей. Бруд і голубиний послід повністю заліпили вітрове скло. Хтось познімав його рідні ротори і поставив замість них якісь дешеві агрегати з чорного ринку, що нізащо не пройшли би жодного техогляду. Плексигласовий купол потік і зчорнів у задній частині, ніби хтось його брав за мішень під час управляння в лазерній стрільбі.
Але тієї миті мене більше цікавило інше питання. «Емтешка» заводилася не доторком долоні, а звичайним ключем під давно поламаний замок. Я впав у курне крісло і спробував замкнути дверцята, але вони перехнябилися і лишились прочиненими. Я не замислювався про свої невеликі шанси завести апарат або ще менші — знайти спільну мову з юрбою, коли та волочитиме мене вниз за собою... і це якщо вони просто не скинуть мене з даху. Я чув, як унизу на площі навісніє натовп та ревуть голоси.
Першими на дах вискочили дебелий чолов’яга у технарській спецівці кольору хакі, худорлявець у щонаймоднішому за мірками ЦТК матово-чорному костюмі, опасиста жінка, котра вимахувала чимось схожим на довгий гайковий ключ, і курдупель у зеленому строї учасника Самооборони на Ренесанс-В.
Я притримав дверцята відчиненими однією рукою, а іншою встромив командну мікрокарту Ґледстон у стартовий монідиск. Акумулятор заскиглив, натужно завівся транзитний стартер, я заплющив очі й загадав, аби всі електроланцюги живилися від сонячної енергії та були самовідновними.
Кулаки гупали по даху, долоні ляпотіли по кривому оргсклу вже майже під моїм носом, і хтось намагався ривком розчинити двері попри всі мої зусилля втримати їх на місці. Крики віддаленого натовпу нагадували фоновий шум океану. А от горлопани на даху більше скидалися на мартинів-переростків.
Підйомні електроланцюги спрацювали, ротори здмухнули пил та голубиний послід на юрбу, я встромив руку в омніконтролер, потягнув важіль назад і праворуч, відчув, як піднявся, здригнувся, просів і знову піднявся старенький «Горизонт».
Я крутнув віраж над площею, ледве звертаючи увагу на пищання панелі з приладами та людину, яка теліпалася, вчепившись за відчинені дверцята. Спікірувавши низенько над людьми та розігнавши цим публіку, я мимохіть вишкірився, коли побачив спроби Рейнолдса, оратора Церкви Ктиря, пригнутися. Набравши висоту над фонтаном, я круто розвернувся ліворуч.
Верескливий пасажир досі чіплявся за дверцята, але ті самі відвалилися, тому різниці не було ніякої. Перш ніж жертва із дверима рухнула з восьмиметрової висоти у воду, захлюпавши Рейнолдса і юрбу, я помітив, що то виявилася товстуха. «Емтешка» різко набирала висоту, даючи мені змогу послухати стогін її підйомників із чорного ринку, не згодних із таким рішенням.
До хору застережних сигналів із панелі долучилися сердиті запити диспетчерської служби. Транспорт здригнувся, підкоряючись наказу правоохоронців, але я ще раз торкнувся монідиска своєю мікрокарткою і гойднувся, коли керування апаратом знову повернулося до важеля омніконтролера. Я летів над найстарішою і водночас найбіднішою частиною міста, не піднімаючись високо над дахами та вихляючи поміж шпилів і веж із годинниками, щоби не втрапляти на радари. У нормальний день силовики диспетчерської служби з реактивними ранцями та на персональних екранольотах уже давно спікірували би на мене шуліками та зловили в спеціальну сітку, проте з вигляду бунтівних мас на вулицях та поруч із телепорт-станціями назвати цей день нормальним язик не повертався.
«Горизонт» заходився мене попереджати про те, що летіти йому лишилося кілька секунд, я відчув, як видихся правий ротор — й «емтешка» з нудотним креном завалилася набік. Я щосили крутив омні-контролер і тиснув ногою на дросельний регулятор, щоби посадити цю тарадайку на крихітну стоянку між каналом та великим закіптюженим будинком. Я перебував десь у десяти кілометрах від місця, де Рейнолдс розпалював публіку, тому на землі вже так страшно не було... особливо враховуючи те, що іншого виходу на цю мить не існувало.
Десь щось заіскрило, заскреготів на розриві метал, полетіли друзки від заднього крила, захисного кожуха і передньої панелі: апарат фактично розвалювався на очах. Остаточно я сів та зупинився за два метри від стіни, що виходила на канал. Від «віккена» я йшов, намагаючись зберігати хоч якусь подобу спокою.