— Вам справді хочеться на це піти, пан-Северне? — повів бровою монсеньйор Едуар.
Я кусав щиколотки кулака.
— Я розглядав такий варіант.
— Навіщо? — тихо поцікавився монсеньйор. — Ваш двійник-кібрид, персоналію якого Брон Ламія несла із собою в прощу, знайшов там тільки свою смерть.
Я похитав головою, ніби намагаючись одним простим жестом продертися крізь шарварок у думках.
— Я частина всього цього. Тільки не знаю, яка в мене роль... і коли почати її грати.
Поль Дюре невесело розсміявся.
— Нам усім відомо це відчуття. Таке враження, що ми маємо справу з поганим трактатом якогось драматурга про присуди долі. Що ж сталося зі свободою волі?
Монсеньйор подарував другові різкий погляд.
— Поле, всі пілігрими... та й ти сам... наразилися на труднощі в ситуаціях, до яких призвела ваша воля. Загальна канва подій, може, і сформована великими силами, але людські особистості, як і раніше, вирішують власну долю.
— Може, й так, Едуаре, — зітхнув Дюре. — Не знаю. Я дуже втомився.
— Якщо розповідь Уммона правдива, — проказав я, — якщо третій складник людського божества втік у наш час, де б він міг бути? Хто він такий? Як гадаєте? У Мережі понад сто мільярдів людських душ.
Отець Дюре всміхнувся. Це був шляхетний усміх, позбавлений іронії:
— А ви ніколи не думали про те, що ним можете бути ви самі, пан-Северне?
Питання мене спантеличило.
— Неможливо, — проказав я. — Я навіть... не людина у повній мірі. Моя свідомість ширяє десь у матриці ТехноКорду. Моє тіло реконструювали із решток ДНК Джона Кітса та біопродукували, як андроїда. Спогади вживлені. Кінець життя... «одужання» від сухот... це все симуляція родом із планети, спеціально створеної для цієї мети.
— То й що? — не покидав усміхатися Дюре. — Чи хоч щось із переліченого перешкоджає вам бути цим Емпатичним Єством?
— Я не відчуваю себе складником якогось там бога, — різко заперечив я. — Я нічого не пам’ятаю, нічого не розумію, не знаю, що робити далі.
До мого зап’ястка торкнувся монсеньйор Едуар:
— Хіба ми маємо певність у тому, що Христос завжди знав, який крок наступний? Він знав, що повинно бути зроблене. А це не завжди означає «знати, що робити далі».
Я потер очі:
— Мені навіть не відомо, що повинно бути зроблене.
— Я вважаю, — тихо правив далі монсеньйор, — Поль говорить, що якщо цей дух, ця істота переховується в нашому часі, то й він сам може не знати про свою ідентичність.
— Це божевілля, — не погодився я.
Дюре кивнув.
— Більшість подій на Гіперіоні та навколо нього здавалися божевільними. І схоже, це божевілля шириться.
Я прикипів поглядом до єзуїта.
— Ви були би прекрасним кандидатом на таке божество, — заявив я. — Живете ви в молитві, займаєтеся богослов’ям, шануєте науку, бо є археологом. Крім усього іншого, вас уже раніше розпинали.
Дюре покинув усміхатися.
— Ви самі себе чуєте? Ви помітили блюзнірство у ваших же власних словах? Який із мене кандидат у боги, Северне? Я зрадив своїй Церкві, своїй науці, а тепер, зникнувши, і своїх друзів-пілігримів. Христос, може, і втрачав віру — на кілька секунд. Він її не продавав на базарі за брязкальця особистого еґо та допитливості.
— Годі, — скомандував монсеньйор Едуар. — Якщо ідентичність цього емпатичного складника божественного продукту в якомусь там майбутньому — загадка, то подумайте про кандидатів в очевидній трупі, що зараз розігрує цю містерію Страстей Христових, пан-Северне. Виконавчу директрису пан-Ґледстон, котра тягне на своїх плечах весь тягар Гегемонії. Інших учасників прощі... Пан-Силена, який, коли вірити тому, що ви переповіли Полеві, навіть зараз страждає на дереві Ктиря за свою поезію. Пан-Ламію, яка ризикувала і втратила так багато заради самого кохання. Пан-Вайнтрауба, що вистраждав задачу Авраама... і навіть його доньку, яка повернулася у невинний дитячий вік. Консула, котрий...
— Консул більше скидається на Юду, ніж на Христа, — перебив його я. — Зрадив і Гегемонію, і Вигнанців, яким здавалося, що він уже працює на них.
— Із того, що переповів мені Поль, — проказав монсеньйор, — Консул вірний своїм переконанням, вірний пам’яті своєї бабусі Сірі, — старий усміхнувся. — Окрім того, існує сто мільярдів інших гравців у цій постановці. Господь не обирав Ірода, чи Понтія Пилата, чи Цезаря Авґуста Своїми інструментами. Він обрав невідомого сина невідомого теслі в одній із найнепримітніших земель Римської імперії.
— Гаразд, — підвівся я і став походжати вздовж осяйної мозаїчної підлоги під вівтарем. — То що нам тепер робити? Отче Дюре, ви повинні піти зі мною на зустріч із Ґледстон. Вона знає про ваше паломництво. Можливо, ваша історія допоможе відвернути якусь криваву різанину, що зараз здається неминучою.
Дюре і собі підвівся, склавши руки та прикипівши поглядом до купола, так наче в темряві над ним могли з’явитися якісь персональні настанови.
— Я вже думав про це, — заявив він. — Але, гадаю, найперше треба зайнятися не цим. Я зобов’язаний побувати на Божегаї, аби переговорити з їхнім відповідником Папи — Істинним Голосом Світового Дерева.
— Божегаї? — я аж покинув міряти кроками підлогу. — Як це з усім може пов’язуватися?
— У мене таке відчуття, що тамплієри — ключ до все ще не відомої нам частинки цієї болісної шаради. Тепер, коли Гет Мастін мертвий, можливо, Істинний Голос захоче пояснити нам, що вони запланували для цієї прощі... Перекаже нам оповідь Гета Мастіна. Зрештою, він лишився єдиним учасником паломництва із сімох, хто не пояснив своєї причини перебування на Гіперіоні.
Намагаючись стримувати гнів, я знову почав ходити, тепер у швидшому темпі.
— Господи, Дюре, та в нас немає часу на цю неквапливу допитливість. Лишилося, — я звірився із комлоґом, — півтори години до того, як Рій уторгнення Вигнанців ввійде у систему Божегаю. Там зараз, напевно, хаос.
— Цілком можливо, — погодився єзуїт. — Та я все одно хочу там побувати у першу чергу. А вже потім говоритимемо із Ґледстон. Можливо, вона дозволить мені повернутися на Гіперіон.
Я рохнув, сумніваючись, що Директриса дозволить піти такому цінному інформатору і повернутися туди, де панує зло.
— Гайда вже, — я розвернувся у пошуках виходу.
— Одну хвилинку, — озвався Дюре. — Ви от щойно розповідали, що інколи ви можете... «снити»... про пілігримів, навіть не засинаючи. Це, мабуть, якийсь транс?
— Напевно.
— Ну, то, пан-Северне, ви не могли б це зробити саме зараз?
— Тут? Тепер? — я подивився на нього приголомшено.
Дюре показав на свій стілець.
— Прошу вас. Мені страх як кортить дізнатися, що сталося з моїми друзями. Крім того, ця інформація може мати велику цінність під час розмови з Істинним Голосом і пан-Ґледстон.
Я похитав головою і сів на пропоноване крісельце.
— Може не спрацювати, — заявив я.
— Тоді ми нічого не втрачаємо, — відмахнувся Дюре.
Я кивнув і заплющив очі. Відкинувся на спинку незручного сидіння. Я надто переймався присутністю ще двох людей поруч, котрі не зводили з мене очей. Не міг відволіктися від слабкого запаху фіміаму і дощу, від лункої зали навколо. Я був певен, що нічого не спрацює; ландшафт моїх снів не настільки близький, щоб я міг його спостерігати, просто заплющивши очі.
Думка, що за мною стежать, поступово минулася, запахи віддалилися, а коли я повернувся на Гіперіон, відчуття простору посилилося разів у тисячу.
Розділ 35
Шарварок.
Триста кораблів, що відступали в просторі Гіперіона під шквальним вогнем Рою, нагадували людей, котрі намагаються відмахатися від бджіл. Шал навколо порталів військового телепорту, перевантажена диспетчерська служба, транспорт, що застряг, ніби «емтешки» в повітряному заторі на ЦТК, і перетворився на куріпок — легку мішень для всюдисущих штурмових катерів Вигнанців.