— Можливо, навіть до вашого прибуття вона буде надто зайнята, щоби прийняти мене, — відказав я. — Але я докладу максимум зусиль, аби зіграти вашого особистого Івана Хрестителя.
Дюре всміхнувся.
— Тільки не втрачайте голови, мій друже, — він кивнув, набрав код доступу на архаїчній панелі моні-диска і зник у порталі.
Я попрощався із монсеньйором Едуаром.
— Ми все владнаємо ще до того, як сюди дістанеться хвиля Вигнанців.
Старий священик здійняв руку і благословив мене.
— Ідіть з Богом, молодий чоловіче. Я відчуваю, що на всіх нас насуваються темні часи, але ваш тягар особливо важкий.
— Я простий спостерігач, монсеньйоре, — похитав я головою. — Я чекаю, дивлюся і бачу сни. А це невеликий тягар.
— Потім будеш чекати, дивитися і бачити сни, — різко озвався Лі Гант. — Пані Шишці потрібна твоя присутність, а мене заждалися на одному засіданні.
Я подивився на маленького чоловіка.
— Як ти мене розшукав? — поставив я даремне запитання: телепортами завідує Корд, а Корд співпрацює з керівництвом Гегемонії.
— Командна картка, яку ти отримав, полегшує вистежування твоїх маршрутів, — із нетерплячкою в голосі відповів Гант. — Саме зараз наш обов’язок — бути там, де все відбувається.
— Прекрасно, — відповів я і кивнув монсеньйорові та його помічнику, поманив Ганта, набрав тризначний код Центру Тау Кита, додав дві цифри на позначення материка, ще три — для Будинку уряду й останні дві — код приватного терміналу. Гудіння телепорту дещо посилилося, і його мутне дзеркало аж ніби замерехтіло від очікування.
Першим ступив у нього я і відійшов трошки вбік, аби звільнити місце для Ганта, котрий рушив за мною.
Ми не в центральній телепорт-станції Будинку уряду. Наскільки я можу судити, ми навіть не поруч. Іще за секунду сума моїх відчуттів сонячного світла, кольору неба, сили тяжіння, відстані до обрію, запахів і, загалом кажучи, чуття речей навколо дозволяє усвідомити — ми взагалі не на Центрі Тау Кита.
Я би стрибнув назад у «Двері Папи», та вони маленькі, і ще крізь них якраз суне Гант: рука, нога, плече, груди, голова, друга нога, — тож я хапаю його за зап’ясток, рвучко тягну на себе, примовляючи: «Тут щось не так!» — і намагаюся зайти назад, але запізно. Портал, позбавлений рами із цієї сторони, блимнув, зіщулився до розмірів мого кулака і зник.
— Куди нас до дідька занесло? — з претензією питає Гант.
А я озираюся і думаю. «Гарне питання». Ми в сільській місцевості, стоїмо на маківці пагорба, і дорога під нашими ногами петляє виноградником, довго спускається в лісистий видолинок і щезає за іншим горбком за милю чи дві від нас. Тут дуже тепло, у повітрі дзижчать комахи, але в усій цій широкій панорамі не ворушиться нічого більшого за птаха. Поміж скелями праворуч прозирає блакитна пляма водойми: це або море, або океан. Над головами брижаться перисті хмари; сонце щойно вийшло із зеніту. Не видно ні будинків, ні техніки, складнішої від рядів шпалер та бруківки. Що значно важливіше — кудись подівся невпинний фоновий гул інфосфери. Це все одно що раптово почути відсутність звуку, в який ти був занурений від самого народження: страшно, лячно, бентежно і трохи моторошно.
Гант поточився, притис вуха, ніби йому справді бракнуло якогось справжнього звуку, і почав клацати по комлоґу.
— Прокляття, — бурмоче він. — Прокляття. У мене збої в імпланті. Ще й комлоґ відключився.
— Ні, — мотаю я головою. — Здається, ми просто поза межами інфосфери.
Та навіть промовляючи ці слова, я чую нижче і тихіше гудіння — щось значно осяжніше та менш доступне від інфосфери. Мегасферу? «Музика сфер», — думаю я й усміхаюся.
— Якого дідька шкіришся, Северне? Ти це навмисно втнув?
— Ні. Я набрав правильні коди для Будинку уряду, — цілковита відсутність паніки в моєму голосі сама по собі спричиняє паніку.
— То в чім тоді справа? У цих «Дверях Папи»? Це вони таке наробили? Якась лажа? Трюк?
— Ні, не думаю. Це не збій дверей, Ганте. Вони просто нас привели туди, куди цього хотів ТехноКорд.
— Корд? — басетова парсуна остаточно розгубила рум’янець на щоках, тільки-но помічник Виконавчої директриси збагнув, хто реально контролює телепорти. Хто контролює всі телепорти. — Боже мій! Боже мій!
Гант поточився на узбіччі та присів у високу траву. Його замшевий діловий костюм і м’які чорні черевики сильно дисонують із довкіллям.
— Де ми? — знову питає він.
Я набираю повітря в груди. Воно пахне свіжою ріллею, скошеною травою, дорожньою курявою і має гострий присмак моря.
— Гадаю, ми на Землі, Ганте.
— Землі, — маленький чоловічок витріщається навпроти себе, прикипівши очима до невидимої точки в повітрі. — На Землі. Не Новій Землі. Не Террі. Не Землі-Два. Не...
— Ні, — перебиваю його я. — На Землі. Старій Землі. Або її дублікаті.
— Її дублікаті.
Я підходжу та присідаю поруч із ним. Вискубнув трав’яну билинку та чищу її стебло знизу. Смак терпкий та знайомий.
— Пам’ятаєш, я звітував Ґледстон про оповіді пілігримів на Гіперіоні? Історія Брон Ламії? Вона з моїм кібридним двійником... першою поверненою персоною Кітса... потрапили на планету, яку вони прийняли за дублікат Старої Землі. У скупченні Геркулеса, якщо я правильно запам’ятав.
Гант дивиться в небо, ніби може перевірити сказане мною за сузір’ями.
— Скупченні Геркулеса, — вторить він мені.
— Навіщо ТехноКордові було створювати дублікат або для чого вони його використовують зараз, їй дізнатися так і не пощастило, — продовжую я. — Або перший кібрид Кітса цього і сам не знав, або вирішив їй не розказувати.
— Не розказувати, — мотає головою Гант. — Гаразд. Ну, і як нам тепер звідси вибиратися? Я потрібен Ґледстон. Вона не може... в наступні кілька годин треба прийняти десятки життєво важливих рішень, — він скочив на ноги і біжить на середину дороги, достоту як етюд цілеспрямованого завзяття.
Я продовжую жувати свою билинку.
— Гадаю, вибратися нам звідси не вдасться.
Гант мало не з кулаками кидається на мене.
— Ти що, з глузду з’їхав, га? Як це «не вдасться»? Що за дурниці! Навіщо це Кордові? — він перевів подих і дивиться на мене з висоти. — Вони не хочуть, аби ти з нею переговорив. Тобі відомо щось таке, чим Корд не може ризикнути і дозволити їй про це дізнатися.
— Цілком можливо.
— Його можете лишити тут, дайте мені повернутися назад! — горлає він у небеса.
Ніхто не відповідає. Далеко від нас, із протилежної сторони виноградника, злетіла якась велика птаха. По-моєму, ворона. Назва цього виду спливла у пам’яті ніби зі сну.
За якусь мить Гант покинув своє спілкування з небом і заходився крокувати бруківкою туди й назад.
— Гайда. Може, ця штука приведе нас до телепорт-станції.
— І таке цілком можливо, — відказую я, одламуючи низ бадилинки, щоби дістатися її солодкої та сухої верхньої частини. — От тільки в яку сторону?
Гант крутнувся навколо, подивився на пагорби, за якими зникала бруківка в обох напрямках, і знову повернувся до мене.
— Ми в якому напрямку вийшли з порталу?.. У цьому? — він тицяє рукою. Дорога там спускається у вузенький лісок.
— І як далеко?
— Прокляття, хіба ж це важить? — сердиться він. — Кудись же йти все одно треба!
Я намагаюся побороти в собі бажання усміхнутися.
— Згода, — кажу я, встаю й обтрушую штани, відчуваючи, як припікає сонце на чолі та обличчі. Після прокуреної фіміамом темряви базиліки це мало не потрясіння. Повітря дуже гаряче, а мій одяг уже до нитки просяк потом.
Гант жваво біжить униз по дорозі, стиснувши кулаки, і його тужливий вигляд чи не вперше прикрашає сильніша емоція — абсолютна рішучість.