Полковник Федман Кассад крикнув і накинувся на Ктиря. Сюрреалістичний позачасовий ландшафт навколо — мінімалістичні декорації на мотив долини Гробниць часу, виліплені із пластику та виставлені у желатині в’язкого повітря — здається, аж забринів у резонанс із люттю хуткого Кассада.
На якусь мить перед цим дзеркальна множина Ктирів заполонила собою долину — всіяла пустельну рівнину, — та з криком полковника вони всі виявилися одним-єдиним монстром, що тепер рухався, розкриваючи обидві пари рук, простягаючи їх до нього та вгинаючись, щоби попри Кассадову швидкість привітати його щирими обіймами із лез та шипів.
Полковник не знав, чи захистить його енергетичний скафандр, дарунок Монети, чи придасться в бою. Багато років тому скафандр справді зарадив, коли вони з Монетою вв’язалися в бій із двома десантними катерами Вигнанців-спецпризначенців, але того разу на їхній стороні грав сам час; Ктир зупиняв вервечку подій та запускав її знов, ніби знуджений спостерігач, котрий грається із дистанційним управлінням голоніші. Тепер вони в позачассі, і Ктир — ворог, а не якийсь жахливий покровитель. Кассад закричав, опустив голову й атакував, не зважаючи на те, дивиться Монета чи ні, не зважаючи на неможливе тернове дерево, що спинається в хмари зі своїми моторошними, настромленими на шипи глядачами і навіть не зважаючи на себе, хіба що як на бойове знаряддя, інструмент помсти.
Ктир не зник у свій звичайний спосіб, не покинув просто бути там і не виник раптово тут. Натомість пригнувся і розкрив обійми якомога ширше. У його пальцях-лезах відбивалося світло несамовитого неба. Металеві зуби Ктиря блищали у тому, що можна було би назвати вищиром.
Кассад сердився; він був при здоровому глузді. І замість того, щоби кинутися в обійми смерті, в останній момент він метнувся вбік, упав на руку та плече і копнув почвару в ногу, трохи нижче справжнього жмута двосічних шипів під колінним суглобом і повище аналогічного суцвіття на щиколотці. «Збити б його тільки з ніг...»
З однаковим успіхом він міг би вдарити ногою і по трубі, залитій півкілометровим шаром бетону. Тож якби костюм Кассада не відіграв ролі панцира та не амортизував удару, він би просто зламав ногу.
І от свій рух зробив Ктир, швидкий, але все ж таки реальний; дві розмиті праві руки злітали вгору, вниз, у сторону, десять пальців-лез порили ґрунт і камінь хірургічними борознами, шипи на передпліччях кресали іскри, поки кулаки злітали у вишину та зі свистом швидко розтинали повітря. Кассада він не дістав, той не припинив котитися геть, скочив знову на ноги, прийняв стійку, напружив руки, розпластав долоні і випрямив пальці, обволочені енергетичним покровом.
«Двобій сам на сам, — подумав Федман Кассад. — Найшанованіше таїнство Нового бусидо».
Ктир імітував випад правими руками і завдав нижньою лівицею скажений аперкот, який мав би розтрощити Кассадові ребра і вирвати з нього серце.
Полковник заблокував праворукий випад лівим передпліччям, відчувши, як прогинається спецкостюм і удар, схожий на удар сталевої сокири, приймають його кістки. Убивчий змах лівої руки він зміг зупинити, вхопивши потвору за зап’ясток якраз над бутоньєркою із викривлених шипів. Неймовірно, але інерцію удару вдалося погасити настільки, що пальці-леза тепер шкребуть усього-на-всього енергетичний скафандр, а не трощать ребра.
Спроба приструнити лет клешні заледве не підняла Кассада в повітря; тільки низхідна траєкторія фальшивого випаду правими кулаками втримала полковника на землі. Під його костюмом рікою тік піт, а за ті нескінченні двадцять секунд боротьби м’язи понапиналися, розболілися, і їм от-от загрожував розрив, коли Ктир задіяв і свою четверту руку, розсікши нею повітря вниз і націлившись на напружену ногу Кассада.
Кассад скрикнув, коли силове поле костюма тріснуло, плоть розірвалася і щонайменш одне лезо втнуло гомілку мало не до кістки. Він одбився іншою ногою, випустив зап’ясток потвори із захвату і гарячково відкотився подалі.
Ктир махнув іще двічі, і з другим разом ледве не влучив по вуху Кассада — забракло якихось міліметрів. Але й сам відстрибнув у той же час назад і, змістившись праворуч, став у стійку.
Кассад став на ліве коліно, ледь не впав, хитаючись, а тоді зіпнувся, трошки пристрибуючи, щоби не втратити рівноваги. Біль ревищем стояв у вухах і заливав червоним світлом усесвіт, та навіть кривлячись і ледве стоячи на ногах, наполовину притомний від шоку, полковник відчував, як костюм зашиває рану, діючи водночас немов джгут і тиснуча пов’язка. Він відчував кров на нижній частині лівої ноги, але тепер вона не юшила, болю можна було дати раду, геть ніби в костюма був свій аналог медичних ін’єкторів армійського бойового обладунку.
Ктир кинувся на нього.
Кассад зробив один удар ногою, потім другий, намагаючись влучити в рівненьку частину його панцира під шипом на грудях. З однаковим результатом можна було копати і корпус факельника, проте Ктиря це, схоже, пригальмувало, він забарився і відійшов.
Тепер уперед рушив Кассад і з усією вагою двічі приклався стиснутим кулаком у те місце, де мало би бути серце істоти. Гартована кераміка розкришилась би від такого удару, та полковник не спинявся. Нехтуючи болем у кулаку, він крутнувся і затопив відкритою долонею в писок трохи вище зубів. Будь-яка людина почула би, як у цей момент ламається її ніс, а фрагменти кісток і хрящів уганяються в головний мозок.
Ктир же клацнув щелепою, мітячи в кулак Кассада, промахнувся і спрямував усі чотири руки в голову та район плечей полковника.
Хекаючи, пріючи, спливаючи кров’ю під своїм ртутним костюмом, Кассад крутнувся один раз, другий і завдав смертоносного удару в карк короткошийої істоти. Од виляску морозною долиною пішла гуляти луна, схожа на звук, із яким в осердя металевої секвої вганяється сокира, пожбурена з відстані багатьох метрів.
Ктир перечепився і повалився вперед, перекотившись на спину, ніби залізний рак.
«Він упав!»
Кассад зробив крок уперед, все ще у стійці, все ще пильний, але не достатньо, щоб упередити броньовану ногу Ктиря, його клешню; що б воно там у біса не було, а істота підбиває полковника під щиколотку і чи то зрізає, чи то збиває чоловіка з ніг.
Полковник Кассад відчув біль і зрозумів, що йому розітнули п’яткове сухожилля. Він спробував відкотитися вбік, але почвара вже підвелася і кинулася на нього, щоби звести рахунки. Шипи, колючки і леза опускаються на ребра, обличчя й очі Кассада. Скривившись від болю і вигнувшись у марній спробі скинути із себе монстра, полковник блокує деякі удари, рятує собі очі, проте знає, що інші клинки поцілили йому в плечі, груди та живіт.
Ктир тепер нависає іще ближче, ось він уже роззявив свою пащу. І Кассад витріщається у цю подобу пащі міноги, в порожнечі якої ряд за рядом розмістилися сталеві зуби. А тоді в його поле зору, і без того приправлене кров’ю, запливли червоні очі.
Кассад уперся долонею в основу щелепи Ктиря і спробував її підважити. Усе дарма — те саме, що підняти гору гострого металобрухту без опертя. Пальці-леза Ктиря і далі рвали плоть Кассада. Істота роззявляла щелепи і закидала голову, аж поки перед очима полковника не лишилися самі тільки зуби від вуха до вуха. Із потворного рота не долинало жодного запаху, зате з його нутрощів линув жар із присмаком сірки та розігрітих металевих ошурок. Більше Кассадові не було чим боронитися, і коли почвара зімкне щелепи, то до кісток пообгризає всю шкіру та м’язи з його обличчя.
Аж раптом з’явилась Монета. Із криком, який у цій місцині неможливо було почути, вона схопила Ктиря за його фасеткові очі, і, вп’явшись у них пальцями в енергетичних рукавицях, ніби пазурами, а черевиком міцно впершись у панцир нижче шипа на спині, вона взялася щосили тягнути.
Ктир різко відкинув усі двохшарнірні руки назад, і тепер вони шкребли пальцями-лезами по Монеті ніби лапи якогось кошмарного краба. Вона впала — щоправда, Кассад, встигнувши на цей час відкотитися, підвівся з потугами на ноги і, тягнучи разом із собою Монету, почав відступати по піску та морозних скелях.
На якусь секунду їхні костюми зливаються, достоту як тоді, коли вони кохалися, і Кассад відчуває поруч її плоть, відчуває, як змішуються їхні кров та піт, чує суголосне гупання їхніх сердець.