— Брон була непритомна, — відповів він. — Очевидно, її забрав Ктир і приєднав до... до чогось. Якогось кабелю. Її психічний стан відповідав параметрам смерті головного мозку, але ембріон лишався живим і здоровим.
— А персона, яку вона носить із собою? — напружено допитувався єпископ.
Дюре пригадав, що Северн розповів йому про смерть тієї персони у мегасфері. Мабуть, ці двоє не в курсі про існування другої персони Кітса — особистості Северна, що саме зараз попереджає Ґледстон про небезпеку пропозиції, яка йде від ТехноКорду. Дюре мотнув головою. Він відчував надзвичайну втому.
— Я не знаю про персону в петлі Шрена, — сказав він. — Кабель... та штука, що Ктир приєднав до Брон... здається, вона поєднувалася до нейрошунта через його кортикальне гніздо.
Єпископ кивнув, очевидно, вдоволений.
— Пророцтва йдуть нога в ногу. Ви виконали своє завдання посланця, Дюре. Мені час іти, — кремезний чоловік підвівся, кивнув Істинному Голосу Світового дерева, перетнув платформу і рушив униз сходами до ліфта і телепорт-станції.
Дюре мовчки сидів перед храмовником протягом кількох хвилин. Шелестіння крон на вітрі й лагідне погойдування тераси у вершині дерева заколисували його, ніби припрошуючи єзуїта покуняти. Над їхніми головами небо згасало, набувши витонченого шафранового відтінку, — на планеті Божегай починали своє панування сутінки.
— Ваша теза про deus ex machina, що цілі покоління морочить нам голову облудними пророцтвами, — страшенна єресь, — нарешті проказав тамплієр.
— Так. От тільки за всю довгу історію моєї Церкви страшенні єресі надто часто перетворювалися на похмуру буденність, Секу Гардіне.
— Якби ви були храмовником, я міг би приректи вас на смерть, — тихо проказала постать у каптурі.
Дюре зітхнув. У його віці та становищі за такої втоми думка про смерть не викликала страху. Він підвівся і поклонився.
— Я маю іти, Секу Гардіне. Перепрошую, якщо мої слова якось образили вас. Плутані думки у плутаний час, — «Найкращим бракує впевненості, — подумав він. — І водночас найгірших переповнює пристрасне завзяття».
Дюре розвернувся і рушив до краю платформи. Аж раптом спинився.
Сходи зникли. Тридцять метрів по вертикалі й п’ятнадцять по горизонталі чистим повітрям відділяли його від наступної платформи внизу, де на нього чекав ліфт. А нижче простягався кілометр листяних надр Світового дерева. Дюре з Істинним Голосом Дерева лишилися в ізоляції на його найвищій платформі. Священик підійшов до поручнів, підвів раптово спітніле обличчя назустріч вечірньому леготу і помітив перші зорі, що висипали на ультрамариновому небі.
— Що відбувається, Секу Гардіне?
Постать за столом, одягнену у сутану та з накинутим клобуком, огортала темрява.
— Через вісімнадцять стандартних хвилин планета Божегай упаде перед Вигнанцями. Наші пророцтва говорять, що її буде знищено. Так само її телепорти, передавачі «світло+» і фактично цей світ припинять своє існування. Рівно за одну стандартну годину небо Божегаю світитиметься від термоядерних огнів вигнанських зорельотів. Наші пророцтва говорять, що всі братчики, котрі залишаться — та й усі інші, хоч громадяни Гегемонії вже давно евакуйовані телепортом, — погинуть.
— Мені будь-що потрібно квантуватися на Центр Тау Кита, — Дюре поволі підійшов до стола. — Северн... одна людина мене чекає. Мені треба поспілкуватися із Виконавчою директрисою Ґледстон.
— Ні, — заперечив Істинний Голос Світового дерева Сек Гардін. — Ми чекатимемо. Перевіримо, чи правдиві пророцтва.
Єзуїт розчаровано стиснув кулаки, намагаючись подолати приплив лютих емоцій і не вдарити постать у сутані. Дюре заплющив очі і прочитав дві «Богородице Діво, радуйся». Не помогло.
— Будь ласка, — повторив він. — Пророцтва справдяться чи ні незалежно від моєї присутності тут. А потім вже може бути надто пізно. Армійські факельники знищать сферу сингулярності, і телепорти зникнуть. Ми будемо відрізані від Мережі на багато років. Мільярди життів можуть залежати від мого негайного повернення на Центр Тау Кита.
Тамплієр склав руки так, що його довгі пальці зникли у складках сутани.
— Зачекаємо. Усі пророцтва збудуться. За кілька хвилин Князь болю обрушиться на Мережу. Я не вірю в переконання єпископа про те, що шукачі Спокути врятуються. Краще нам це перебути тут, отче Дюре, де кінець настане швидко і безболісно.
Священик перебирав думки, намагаючись відшукати щось рішуче у відповідь. Але марно. У голову нічого не йшло. Він сів за стіл і витріщився на мовчазну закашурену постать навпроти. Вгорі розцвітали огнисті кетяги зірок. Лісова планета Божегай востаннє прошелестіла під легким вечірнім вітром і, здавалося, затамувала подих у передчутті.
Поль Дюре заплющив очі і став молитися.
Розділ 37
Ми йдемо цілий день, я і Гант. Надвечір трапилася по дорозі таверна з наготованою для нас їжею: дичина, рисовий пудинг, цвітна капуста, макарони тощо — попри те, що навколо ні душі, жодного знаку людської присутності, крім розпаленого вогнища в каміні, яке горить яскраво, ніби його щойно розклали, і теплих страв на печі.
Ганта все це бентежить, все це і ще абстиненті симптоми, які він тяжко переживає від утрати контакту з інфосферою. Можу уявити собі його біль. Для людини, народженої та вихованої у світі, де інформація завжди попідруч, де із будь-якою людиною налаштовані канали зв’язку, а відстані не більші від кількох кроків до телепорту, цей несподіваний регрес до способу життя пращурів — все одно що прокинутися сліпим та скаліченим. За кілька годин пішої ходьби напади просторікування та люті в Ганта минулися, і він навернувся у небалакучий похмурий стан.
«Але ж я потрібен Виконавчій директрисі!» — горлав він упродовж першої години.
«А ще їй необхідна інформація, яку я їй постачав, — відказував я, — але з цим нічого не поробиш».
— Де ж ми? — вдесяте повторив Гант.
Я вже розповідав йому історію про цю альтернативну Стару Землю, але зараз він вкладав у своє запитання щось інше.
— Мабуть, у карантині.
— Нас сюди переправив Корд? — із не меншим притиском вимовив Гант.
— Можемо це тільки припускати.
— Як повернутися назад?
— Не знаю. Ймовірно, коли вони відчують, що можна, нічого не боячись, випускати нас із карантину, то ми побачимо портал телепорту.
Гант упівголоса вилаявся.
— Ну, а мене навіщо в цей карантин, га, Северне?
Я знизав плечима. Мені здавалося, це могло статися через те, що він чув, як я говорив на Пацемі, але впевненості в мене не було. У мене не було впевненості геть ні в чому.
Путівець петляв між низькими пагорбами, крізь луки та виноградники, звиваючись долинами, за якими проблискувало море.
— Куди веде ця дорога? — допитувався Гант перед тим, як ми знайшли таверну.
— Усі дороги ведуть до Рима.
— Я серйозно, Северне.
— І я теж, пан-Ганте.
Він виколупав розгойданий камінь із бруківки та пожбурив його в чагарі. Десь поруч заспівав дрізд.
— Тобі доводилося тут бувати? — Гант ніби звинувачував мене у своєму викраденні. Хоча, може, так і є?
— Ні, — відповів я. Зате Кітс бував, заледве не додав я. Мої пересаджені спогади виринали раз по раз на поверхню, накриваючи мене з головою, занурюючи в емоції втрати і близької смерті. Так далеко від друзів, так далеко від Фанні, його довічного кохання!