— Ланцетування з факельника класу «Соуерс», — у цілковитій тиші говорить адмірал Сінґх. — Або його еквівалент у флоті Вигнанців.
Місто палає, у ньому десь щось злітає у повітря, у той час як світлові колони перетворюють його на ріллю з руїни, а торнадо шматують ізсередини. Цими каналами «світла+» не можна передавати аудіозаписів, але Ґледстон здається, що вона чує крики.
Одна за одною згасають наземні камери. У білому спалаху зникає краєвид із височини Атмосферної генераторної станції. Картинки з повітря нема вже давно. Двадцять екранів, що транслюють із поверхні, водночас починають мерехтіти, одна з них передає такі ясно-червоні кольори, що аж усі присутні мусять терти очі.
— Плазмові вибухи, — констатує Ван Зейдт. — Чи не мегатонні в тротиловому еквіваленті, — вони дивляться на вид, спрямований од протиповітряного комплексу десантників, облаштованого на північ від Міжміського каналу.
Раптом усі екрани згасли. Ввірвався потік даних. І внутрішнє освітлення заходилося компенсувати несподівану темряву, яка настала так неочікувано, що в присутніх аж подих перехопило.
— Знищено основний передавач каналу «світло-плюс», — проказав генерал Морпурґо. — Це на головній базі Збройних сил біля Високої Брами. Її захищали наше найпотужніше силове поле, п’ятдесятиметровий шар гірської породи і десять метрів армованої листової сталі.
— Кумулятивні ядерні заряди? — уточнює Барбра Ден-Ґіддіс.
— Як мінімум, — підтверджує Морпурґо.
Підводиться сенатор Колчев, і від його лузійської статури практично віє ведмежою силою.
— Ясно. Ніякі це не хитрощі перед переговорами, чорти б їх забрали. Вигнанці щойно спопелили планету Гегемонії. Це буде безжальна війна до останньої краплини крові. На кону — виживання цивілізації. І що нам тепер робити?
Усі очі звертаються до Міни Ґледстон.
Консул тягне напівпритомного Тео Лейна подалі від руїн екранольота, а відтак, перекинувши руку молодшого чоловіка собі через плече, похитуючись, бреде вперед, поки врешті-решт не розпластується в затінку дерев на трав’яному газоні на березі ріки Гулай, що у п’ятдесяти метрах від місця падіння. Їхній літальний апарат так і не зайнявся, але натомість урізався в кам’яний мур, що його і зупинив. Понад водою та покинутим проспектом розкидані шматки металу та керамічних полімерів.
У місті палають пожежі. Дим заслав протилежний берег Гулаю, а в цій частині Джектауна, Старого Міста, ніби хтось розпалив погребні багаття: під низькими хмарами куряться густі стовпи чорного диму. Бойові лазери та сліди ракет і надалі розкреслюють паволоку, інколи влучаючи в штурмові катери, парашутистів і бульбашки силових полів, що сипляться згори, наче звіяна вітром полова зі свіжоскошеного поля.
— Тео, з тобою все гаразд?
Генерал-губернатор кивнув і поправив окуляри на носі... поки його спантеличення не поступилося місцем розумінню, що окуляри він загубив. Лоб і руки Тео вкривала кров.
— Головою вдарився, — захмелілим голосом відповів він.
— Треба скористатися твоїм комлоґом, — проказав Консул. — Нас має хтось підібрати.
Тео кивнув, підняв руку і, поглянувши на зап’ясток, спохмурнів.
— Його нема. Комлоґу нема. Треба сходити і пошукати в екранольоті, — він спробував зіпнутися на ноги.
Консул потягнув його вниз. Їх тепер прикривало кілька декоративних дерев, але екраноліт лежав у всіх перед очима, та й їхня посадка відбувалася не потайки. Поки вони намагалися не звалитися в піке, консул роздивився на суміжній вулиці загін солдатів і бронетранспортер. Ті могли виявитися самооборонцями, Вигнанцями та й навіть десантом Гегемонії, але дипломат вважав, що незалежно від своєї приналежності вони здатні стріляти без попередження.
— Забудь. Нам треба роздобути телефон і зв’язатись із консульством, — Консул озирнувся, впізнав частину складів та кам’яних споруд, де вони зазнали аварії. Вище за течією, за кількасот метрів звідси, розміщувався покинутий собор із напіврозваленим будиночком капітулу, що виходив на річку. — Тепер я знаю, де ми. У кварталі чи двох від «Цицерона». Гайда.
Він закинув руку Тео собі на плече і допоміг пораненому чоловіку звестися на ноги.
— От чорт, — прошепотів Консул.
У «Цицероні» була пожежа. Старий бар та готель — не молодший від Джектауна і набагато старіший від решти міста — втратив у вогні три з чотирьох своїх корпусів, що нависали над водами Гулаю, і тільки енергійний загін постійних клієнтів, озброєний відрами, намагався врятувати останній із корпусів.
— Бачу Стена, — проказав Консул, тицьнувши пальцем у кремезну постать Стена Левеського, котрий у вервечці рятувальників стояв першим навпроти вогню з відром у руках.
— Ось, — він допоміг Тео сісти під берестом біля тротуару. — Як голова?
— Болить.
— Я сходжу по допомогу, — і Консул швидко, як тільки міг, рушив по вузькому провулку до чоловіків.
Стен Левеський витріщився на Консула, ніби той був привидом. Обличчя велетня вкривала сажа та сльози; нічого не розуміючи, він просто лупив очі. «Цицерон» належав шістьом поколінням його сім’ї. Щойно пустився дрібний дощик, і полум’я нібито почало вщухати. Мужики щось закричали в ланцюжку, коли у вигорілих спорудах обвалилися дерев’яні балки та рухнули в жар підвалу.
— Хай Бог милує, от і все, — промовив Левеський. — Бач? Прибудова діда Іржі. Їй кінець.
Консул схопив гіганта за плечі.
— Стене, нам потрібна твоя допомога. Он там лежить Тео. Його поранено. Наш екраноліт зазнав аварії. А треба дістатися космопорту... потрібен телефон. Це терміново, Стене.
— Нема телефону, — похитав головою Левеський. — На частотах комлоґу перешкоди. Це все та клята війна.
Він показав на вигорілі корпуси старого заїзду.
— Хай мені чорт, от і все. Кінець.
Лютий від розчарування, дипломат стиснув кулак. Навколо тирлувалися різні люди, але Консул нікого не впізнавав. Ні військового начальства, ні командирів Самооборони поруч видно не було. Раптом голос позаду проказав:
— Можу допомогти. У мене є екраноліт.
Консул крутнувся на п’ятах і побачив чоловіка під шістдесят років, вродливе обличчя та хвилясту чуприну якого вкривали сажа і піт.
— Чудово, — відповів він. — Я буду вам страшенно вдячний, — і після паузи додав: — А ми знайомі?
— Доктор Меліо Арундес, — назвався чоловік уже по дорозі до паркової доріжки, де відпочивав Тео.
— Арундес, — повторив Консул, намагаючись не відставати. Ім’я здавалося напрочуд знайомим. Старий товариш? Хтось, кого він мав би знати? — Господи, Арундес! Ви ж були другом Рахілі Вайнтрауб, коли вона прибула сюди кількадесят років тому.
— Узагалі-то її університетським керівником, — уточнив Арундес. — А я вас знаю. Ви були в паломництві із Солом.
Вони зупинилися біля Тео, котрий і досі сидів, тримаючись за голову.
— Он мій екраноліт.
Консул побачив невеликий двомісний «Віккен Зефір», захований у тіні дерев.
— Чудово. Спершу ми закинемо Тео в лікарню, а потім я маю одразу летіти в космопорт.
— Лікарні переповнені — там справжнісінька дурка зараз, — відказав Арундес. — Якщо вам потрібно до свого зорельота, то раджу взяти з собою генерал-губернатора прямо туди і скористатися його хірургічним відсіком.
— Звідки вам відомо, що в мене є свій корабель? — аж призупинився дипломат.
Арундес розсунув двері й допоміг всадовити Тео на вузьке сидіння за контурними кріслами переднього ряду.
— Я знаю про вас та інших пілігримів усе, пан-Консуле. Упродовж багатьох місяців я намагався вибити дозвіл на подорож у долину Гробниць часу. І ви не уявляєте мого розчарування, коли я дізнався, що ваша баржа потайки вирушила туди із Солом на борту, — Арундес зробив глибокий вдих і поставив запитання, яке, вочевидь, боявся ставити раніше: — Рахіль іще жива?