«Із дорослою Рахіллю вони були коханцями», — подумав Консул.
— Не знаю, — натомість відповів він. — Я саме намагаюся вчасно повернутися назад заради неї і, якщо вийде, їй допомогти.
Меліо Арундес кивнув і вмостився у крісло пілота, показуючи Консулу, щоб той і собі залазив.
— Спробуємо пробитися до космопорту. Але це буде нелегко, бо там ідуть серйозні бої.
Консул відкинувся на спинку і, коли крісло прийняло його в свої обійми, одразу відчув усі синці, порізи та міру виснаження.
— Треба доправити Тео... генерал-губернатора... в консульство, чи то в урядову будівлю, чи як вона там у них зараз називається.
Арундес похитав головою:
— Нє-а. Консульства вже нема. Якщо вірити каналу екстрених новин — випадкове влучання сліпою ракетою. Усі урядовці Гегемонії відправилися на евакуацію в космопорт іще до того, як ваш друг полетів вас шукати.
Консул поглянув на напівпритомного Тео Лейна.
— Полетіли, — тихо звернувся він до археолога.
Над рікою екраноліт потрапив під вогонь дрібнокаліберної зброї, але флешети тільки поторохтіли по корпусу, а єдиний енергетичний промінь сковзнув під ними, піднявши десятиметровий стовп пари. Арундес кермував, немов шаленець, вихляв, рвав, пікірував, кренив, рискав, а інколи навіть розвертав апарат навколо власної вісі — так наче хтось на безлічі мармурових кульок покочував тарілочку. Опори й обмежувачі крісла надійно тримали Консула, але його все одно регулярно нудило. Позаду них у Тео, який здався на поталу непритомності, безвільно теліпалася голова.
— У центрі міста справжня веремія! — Арундес спробував перекричати гул роторів. — Я полечу над старим віадуком до шосе на космопорт, а потім на поземному польоті зріжемо навпростець через поля.
Вони заломили пірует над палаючим домом, у якому Консул заледве впізнав свій старий багатоквартирний будинок.
— А шосе на космопорт відкрите?
Арундес похитав головою.
— Дохлий номер. Парашутисти падали в його районі останні тридцять хвилин.
— Вигнанці намагаються зруйнувати місто?
— Нє-а. Вони могли би це зробити з орбіти й обійтися без усього цього безладу. Здається, вони просто беруть столицю в облогу. Більшість їхніх катерів і парашутистів сіли щонайменше в десяти кілометрах.
— А хто ж їм дав бій? Наша Самооборона?
Арундес розсміявся, вищиривши такі білі на тлі засмаглої шкіри зуби.
— Ага, десь уже на півдорозі до Ендіміона та Порт-Романса... хоча, якщо вірити повідомленням, що надійшли хвилин десять тому, до створення перешкод на всіх каналах, ті міста також зазнали нападів. Ні, весь цей скромний опір чинять кілька десятків десантників Збройних сил, яких лишили боронити місто і космопорт.
— Значить, Вигнанці ще не знищили космопорту і не захопили його?
— Поки що ні. Принаймні станом на кілька хвилин тому. Скоро там будемо, от і самі побачимо. Тримайтеся!
Зазвичай, десятикілометровий маршрут до космопорту по шосе особливої важливості або повітряними ешелонами над ним займав пару хвилин, але манівці Арундеса, його підскоки над горбами, видолинками і навіть між дерев додали польоту тривалості та захвату. Консул крутив головою, розглядаючи схили узвиш і кипіла підпалених таборів біженців, що миготіли справа. Чоловіки й жінки зіщулилися під скелями та низькими деревами, прикриваючи голову, коли повз них проносився екраноліт. Одного разу Консул помітив загін десантників, котрі окопувалися на маківці пагорба, проте їхня увага була прикута до іншої вершини на півночі, що вся аж наїжачилася лазерним вогнем. Арундес теж помітив десантників і одразу заломив крутий лівий віраж, пірнувши у вузьку долину за якусь мить до того, як невидимі ланцети зрізали крони дерев на кряжі, що утворював її стіну.
Урешті-решт вони дісталися останньої гряди, і попереду вже виднілися західні ворота й огорожі космопорту. Периметр палав од голубих та фіолетових сплесків захисного поля й силової перепони. Їм до летовища лишався ще якийсь кілометр, коли зблиснув і відшукав їх лазер видимого діапазону, а голос по радіо проказав:
— Нерозпізнаний екраноліт, негайно сідайте, інакше будете ліквідовані.
Арундес посадив машину.
Узлісся в десятьох метрах, здавалося, заіскрилось, і несподівано їх оточили примари в активному полімерному камуфляжі. Арундес повідкривав блістери кокпіта, і тепер на них із Консулом були націлені штурмові гвинтівки.
— Відійдіть від апарата, — промовив безтілесний голос із-за камуфляжного мерехтіння.
— У нас генерал-губернатор, — заговорив Консул. — Нам треба на територію.
— Хай вам грець, та невже? — гарикнув голос з очевидним акцентом людини з Мережі. — Вилазьте!
Консул з Арундесом поквапилися відстібнути паски і почали вибиратися назовні, коли кволий голос із заднього сидіння поцікавився:
— Лейтенанте Мюллер, це ви?
— Так точно.
— Ви впізнаєте мене, лейтенанте?
Хтось відімкнув поляризацію камуфляжу, і молодий десантник у повному бойовому виряді об’явився за метр від екранольота. Його обличчя було закрите щитком, але голос звучав геть юно.
— Так, Ваша честь... е-е... губернаторе. Пробачте, не впізнав вас без окулярів. Ви поранені, Ваша честь.
— Я в курсі, лейтенанте. Саме тому ці панове супроводжують мене сюди. Хіба ви не впізнаєте колишнього консула Гегемонії на Гіперіоні?
— Пробачте, Ваша честь, — повторив лейтенант Мюллер, давши рукою знак своїм людям відступити до узлісся. — Базу опечатано.
— Звісно ж, базу опечатано, — зціпивши зуби, відповів Тео. — Я завіряв ті накази. Але я також санкціонував евакуацію всіх важливих чиновників Гегемонії. Ви ж пропустили їхні екранольоти, правда, лейтенанте Мюллер?
Броньована рука мимоволі піднялася, аби почухати щиток і каску.
— Е-е... так точно, Ваша честь. Але ж то було годину тому. Евакуаційні катери вже відлетіли і...
— Господи ж Боже мій, Мюллере, запитай про дозвіл у полковника Герасимова по тактичному каналу і пропускай нас.
— Полковник загинув, Ваша честь. На східному периметрі нас атакували спускові катери і...
— Ну, тоді в капітана Ллевелина, — не скидав обертів Тео. Він похитнувся і вхопився за спинку крісла Консула, щоб не впасти. Він був страшенно сполотнілий.
— Е-е... тактичні канали не працюють, Ваша честь. Вигнанці поставили перешкоди на широкому діапазоні з допомогою...
— Лейтенанте, — обірвав його Тео голосом, що його Консул ніколи не чув із вуст свого молодого друга, — у візуальний спосіб ви мене вже ідентифікували, зісканували моє імплантоване посвідчення. Ви маєте або пропустити нас, або застрелити.
Десантник у бронежилеті озирнувся на узлісся, ніби розмірковував, чи не наказати своїм підлеглим відкрити вогонь.
— Катери всі відлетіли. Більше рейсів не буде.
Тео кивнув. Кров запеклася в нього на лобі, але з-під лінії волосся тепер побігла нова цівочка.
— Затриманий корабель усе ще в дев’ятій шахті, правда?
— Так, Ваша честь, — нарешті виструнчився Мюллер, — але це цивільний корабель, і в космос йому не вийти через усіх цих Вигнанців...
Тео махнув рукою, перериваючи офіцера, і наказав Арундесу скерувати апарат на периметр. Консул зиркнув уперед на обмежувальні лінії, поля-перепони, силові загорожі та навіть, можливо, міни натискної дії, із якими екранольоту доведеться познайомитися вже за десять секунд. Він бачив, як тепер уже лейтенант десантників махнув рукою, і у фіолетово-голубому захисному полі відчинився прохід. Ніхто не стріляв. Через півхвилини вони вже летіли над плитами покриття злітно-посадкової смуги космопорту. Край північного периметра горіло щось велике. Ліворуч жменька трейлерів і командних модулів Збройних сил розплавилися на киплячу баюру пластику.
«Усередині лишалися люди», — подумав Консул, і знову йому щось підступило до горла.
Сьома шахта була знищена, її круглі укріплені вуглець-вуглецеві стіни коло десяти сантиметрів завтовшки повивертало назовні та покололо, наче вони були зліплені з картону. Восьма шахта ще горіла таким сліпучо-білим огнем, що навіювала думки про плазмові гранати. Дев’ята шахта стояла неушкоджена, і крізь мерехтіння захисного поля третього класу виднівся ніс зорельота Консула, що стримів над краєчком її стіни.