Звісно, все це дрібниці, але вони допоможуть вам зрозуміти, скільки втіхи я знаходив постійно в житті, а надто в своїй професії. От, приміром, зупинить тебе в коридорі Судової палати дружина обвинуваченого, котрого ти захищав тільки в ім'я справедливості чи з жалю, тобто безкоштовно, почуєш, як ця жінка лепече, що тепер уся їхня родина у вічному боргу перед тобою, а ти відповіси їй, що це цілком природно з твого боку, і кожен на твоєму місці вчинив би так само, запропонуєш їй навіть грошову допомогу на чорний день, а потім, аби урвати всі її щиросердні слова й зберегти правдивий їх резонанс, поцілуєш руку бідолашці і цим завершиш розмову. Ні, то висока втіха, любий пане, недоступна вульгарному шанолюбству. Ти ніби піднімаєшся на вершину шляхетності, яка не потребує ніякого заохочення. Зупинімося на цих високостях. Тепер ви вже розумієте, звичайно, що я хотів сказати, заявивши, що я «важив вище». Я правильно назвав це «вершиною шляхетності», єдиною, на якій я міг жити. Так, я почував себе вільно, тільки коли дерся вгору. Навіть у житейських дрібницях мені завше хотілося бути вищим за інших. Тролейбусу я віддавав перевагу перед вагонами метро, автобусу перед атомобілем, терасам перед антресолями. Я люблю спортивні літаки, коли над головою розпросторюється небо, а на пароплавах завжди обираю для прогулянок верхню палубу. В горах я тікаю від ущелин, видираюсь на плато й перевали. Якщо вже рівнина, то полонина, на менше я не згоден. Аби доля мені судила вибирати собі якесь ремесло, скажімо, токаря чи покрівельника, будьте певні, я обрав би дахи і не побоявся б запаморочення. Трюми, льохи, підземелля, гроти, провалля будять у мені жах. Я навіть зненавидів спелеологів, котрим вистачає нахабства забирати перші сторінки газет, і подвиги цих дослідників були мені огидні. Лізти в провалля завглибшки вісімсот метрів та ще й наражатися на ризик не витягти голови з розпадини у скелі (з «сифона», як кажуть ці дурні) — на таке геройство, видавалось мені, могли піти лише якісь збоченці або психопати. В цьому є щось мерзенне.