Світового Пупа.
Навіть не відаючи, що стоять на нульовій відмітці меридіанів всіх середньовічних мап і прощ, жінки вдихають, разом із ладаново-солодким візантійським повітрям Католикону, світлий пафос передвічної скорботи, поселеної у кам'яному череві кита-базиліки, немов молитву Богоспасенного Йони серед нутрощів монстра.
Жінки майже налякані цим відчуттям, як іноді до плачу та істерики лякаються маленькі діти, задерши голову і уздрівши раптом мерехтку зоряну велич серпневого неба, ледь усвідомивши — а радше відчувши — свою мікроскопічну марнотну минущість та комашину знищинність перед галактичним форматом мільярдолітнього Невситимого Космосу.
«Грішна, грішна, грішна, грішна я, Господи, грішна!» — скоромовкою шепоче Джипсі, жмакаючи стягнуту з голови хустину, витираючи спітнілу долоню джинсовою сумкою, де хрумтять сувенірні пакетики.
— Мала, а ти за всіх своїх встигла помолитись? — чомусь пошепки (Католикон навколо все ще безлюдний) питає Анджела.
Джипсі ствердно хитає головою. Спазмові кульки прокочуються її горлом. Вона відчуває потребу вибігти з-під золотого сяйва Омфалосу, ніби затятий злочинець-втікач з-під прожекторного променя, спрямованого баштовим вертухаєм. Вона сильно, до відчуття зім'ятої плоті, стискає плече подруги і тягне її до виходу з Католикону.
Крізь тонкий і ламкий простір Латинського Хору жінки просотуються до Ротонди Аnanstasis — круглої циклопічної споруди, що накриває срібною банею Кувіклію — мармуровий кораблик, вкритий тріщинами і стягнений докупи кліткою з оксидованих швелерів. У надрах кораблика жевріють срібні лампади і товстезні фарбовані свічки, не допускаючи темряву (та її відвічного Князя) до Гробу Господнього. Довга черга різнокалібрових та різнокольорових прочан і туристів, керована ченцями з горішнього монастиря, спіраллю овиває Кувіклію.
Джипсі все ще важко дихає і боїться озирнутись на арку за Латинським Хором. Але людський гомін і туристська метушня поступово заспокоюють внутрішнього втікача, зіжмаканий у розчавлюху демон самоповаги знов розгортає помиті «кеґлевичем» крильця, і Джипсі занурюється в екскурсійний настрій, як у хвилі теплого моря. Вона роздивляється екзотичних коптів, позавішаних ладанками, амулетами та паперовими квітами, босих чорних бразилійських ченців у джутових рясах, почорнілих від жебрацького чину та нескінченних воєн, православних прочан з Кавказу, німецьких єпископів з дорогими «олімпусами» на черевах, переповнених враженнями рожевих товстеньких американських дітлахів з оберемками найдорожчих свічок, метушливих індійських черниць з портретами Матері Терези, вмонтованими у важкі срібні медальйони з барочними бульбашками і завиванцями, дисциплінованих японців у коротких штанятах (довгих шортах?), цибатих скандинавів з шкіряними торбами на плечах, «нових русскіх» в чорних окулярах і важких, розрахованих на зиму і чергову панахиду по застреленому братану, откутюрних костюмах, щебетливих (навіть при святині) волооких арабських школярок з ліцею Апостола Якова, всіх інших язиків і народів, оточивших вселенським собором Святу Кувіклію.
— Ходімо назад, — раптом чує вона голос Анджели. — Куди це, мамцю?
— Туди, де ми щойно були.
— Нащо?
— Хочу поворожити на Біблії, — каже Анджела, тягнучи ошелешену Джипсі в бік Католикону. — Там зараз немає нікого, а на поставці біля іконостасу, я помітила, лежить велика храмова Біблія. Я її відкрию навмання, і що буде у першому рядку зліва, те й має збутись…
— Ви геть здуріли, мамцьо, то ж гріх — ворожити на Біблії.
— Нехай.
Джипсі вже не впирається.
Жінки перетинають лунке черево Католикону і підходять до металевого поставця. їм доводиться стати навшпиньки, щоб дотягнутись до книги.
— Казала ж, що нічого не вийде. Вона грецькою написана, — втішено звідомлює Джипсі.
— Не тринди, мала. Хочеш, і тобі поворожимо? -Ні.
— Чому?
— Бо так.
— Боїшся?
— Так.
— Кари Божої?
— Я собі знаю.
— Ти теж вперта? Так?
— Ні, я не вперта.
— А я вперта. Я поворожу.
Анджела відкриває книгу, витягає блокнот і переписує до нього верхній рядок лівої сторінки.
— Зараз знайдемо грецького монаха, — каже вона, — він нам за два шекелі перекладе російською. Вони тут всі знають російську. Не сци, мала…
— Не кажи такого в церкві.
— Я вперта, — знов повторює Анджела. — Господи Боже, яка ж я вперта!
— Це вже точно, — пошепки погоджується Джипсі, і дрібні бганки вкривають її кирпатий, постріляний ластовинням, носик.
13
… Толька пакойнік не сцит в рукамойнікі — проголощує Корват, спираючись лівою рукою на плече Міттельроба. — Лажа якась, лажа повна…