Біля дверей готелю зупинився дивний візок. Чорний лакований корпус підтримували червоні колеса, обтягнені каучуковими шинами. Замість поводів на місці кучера було розташоване щось на кшталт суднового штурвала, а спереду і ззаду невідомо для чого було прилаштовано латунні циліндри. Ще більш дивним виявилося те, що біля екіпажу не було видно коней, які б тягли його.
Кілька витріщак товклися навколо дивного транспортного засобу і жваво обговорювали всі його технічні особливості. Ні кучера, ні пасажирів поблизу дивовижного екіпажу не було видно.
Оскар охоче довше б подивився на чудернацький візок, та часу було обмаль. Він відчинив дверцята шафи, вийняв звідти штани та сорочки й почав складати у відкриту пащу своєї дорожньої шкіряної валізи. Потім він попрямував до ванної кімнати, аж тут у двері його номера постукали.
— Хто там?
— Це я, — відгукнулася Шарлотта. — Я хотіла, щоб ти допоміг мені спустити вниз мої речі.
Оскар відчинив двері і здивовано подивився на сумку і валізу, що стояли біля ніг дівчини.
— Ти вже готова?
— А ти хіба ще ні?
— Ні, я… пусте. Давай-но я допоможу тобі, а потім закінчу свої справи.
Оскар схопився за валізу.
— Боже милий, — вигукнув він. — Та тут же кілограмів тридцять, нівроку. Що там у тебе? Свинцеві зливки?
Племінниця вченого усміхнулася.
— Та нічого особливого. Сукні, взуття, косметика й інші дрібнички — це ж необхідне будь-якій жінці.
— Просто неймовірно, — хекав Оскар, спускаючись сходами з громіздким багажем. — Наші речі важать удвічі менше. Був би я жінкою, то наймав би спеціального служника для подорожування.
— Не переймайся, поряд завжди знайдеться бодай один справжній чоловік і допоможе. — Дівчина підморгнула йому.
— Тобі відомо, куди саме ми їдемо? — спитав Оскар.
— Тесла згадував якесь місто, — відповіла Шарлотта. — Гавр, здається. Він сказав, що там ми знайдемо людину, яка зможе нам допомогти. Такого собі пана Рембо. Гумбольдт просто мріє про зустріч із ним.
— Гавр далеко від Парижа? — поцікавився Оскар.
— Близько двохсот кілометрів. Ми чимало часу проведемо в дорозі. Тож тобі краще було б поквапитися.
Оскар повантажив валізу Шарлотти на один із візочків, що спеціально для цього стояли в холі, взяв у неї з рук сумку й покотив візок до бічного виходу з приміщення. Яким би привабливим не здавався цей готель, а дешева рибка — гірка юшка, служників тут було таки зовсім мало.
Еліза вже чекала на них. Сидячи в екіпажі, вона намагалася нагодувати ківі, котра, тривожно пищала, вмостившись у неї на колінах.
— Просто не знаю, що робити з Вілмою, — сказала жінка. — Вона страшенно нервується й майже нічого не їсть. Гадаю, вона відчуває, що ми дуже поспішаємо.
Кучер допоміг Оскару повантажити важку валізу й дорожню сумку на багажник екіпажу.
— Стосовно цього Вілма має рацію, — відсапуючись, промовив Оскар. — Ми й справді заберемося геть звідси за кілька хвилин — не лишимо й сліду. Ось я тільки збігаю за багажем Гумбольдта, прихоплю свої речі — й можемо вирушати.
Юнак знову метнувся нагору й поспіхом зайшов до свого номера. Двері зачинилися позад нього. Слова Елізи й поведінка Вілми примусили його злегка стривожитися. Насправді він і сам відчував — у повітрі ніби висіло передчуття загрози. Він абияк поскладав у валізу черевики, куртки, мило, приналежності для гоління, зубну пасту. Щойно він захлопнув замки, як у двері знову постукали.
— Біжу вже, — гукнув він. — Залишилися тільки книжки й піжама. Зараз спущуся.
Знову пролунав стукіт, але цього разу вже гучніший.
— Будь ласка, не тисни на мене, Шарлотто. Зачекай хвилиночку, гаразд?
Та за дверима не вгавали. Оскар сердито глянув на них.
Може, це хтось із персоналу готелю? Його французька була нікудишньою, та з цією ситуацією він уже якось упорається.
— Ун момент! — крикнув він і додав: — Зачекайте трохи, будь ласка!
Та в двері продовжували стукати, причому дедалі настирливіше.
Раптом хлопця охопив незрозумілий жах.
— Кі ес ла? — вигукнув він. — Хто там?
Мовчання.
— Шарлотта?
Жодної відповіді.
Оскар поволі відступив від дверей. Діставшись до підвіконня, він обережно визирнув на вулицю. Юрба людей, що роздивлялися дивний візок під вікнами, за цей час збільшилася. Та людини, яка б ним керувала, все ще не було. Проте зараз Оскар помітив одну річ, якій раніше не надав ніякого значення. На сидінні біля місця водія лежав капелюх. Крислатий, із високим верхом, на кшталт тих, які носять ковбої на американському Середньому Заході.
Жах буквально паралізував Оскара. Хлопець уже бачив цей капелюх сьогодні. Він належав таємничому незнайомцеві, який чатував на них біля підніжжя Ейфелевої вежі. Саме тому, з Афін.
У роті Оскара пересохло, а язик зробився шкарубким. Юнак подивився на двері, ніби хотів пронизати їх поглядом. Хто там, за ними?
Знову почувся стукіт, двері могли не витримати…
18
Захекавшись, Гумбольдт нарешті дістався до вулиці Клеман Маро. На розі йому довелося зупинитися й зіпертися на стовп ліхтаря. Серце вченого шалено калатало, обличчя було розпашілим. Кляті паризькі візники. Жодний найманий екіпаж не зупинявся, щоб підвезти його. Мабуть, не розуміли, чого від них хоче професор, — усі вони пролітали повз нього, не звертаючи уваги на відчайдушні крики. Довелося пробігти пішки аж два кілометри, а це було зовсім нелегко. Кепські справи — виявляється, він втратив свою колишню спритність. Доведеться зайнятися своїм фізичним станом.
Елізи й обох молодих людей у призначеному місці не було. Незважаючи на те що вони мали очікувати на нього тут уже принаймні півгодини. Що могло їх затримати?
Гумбольдт прикрив долонею очі від променів низького сонця. Готель був розташований усього метрів за триста звідси, можна було навіть роздивитися вивіску й прапорці на фасаді будинку. Перед готелем зібрався невеликий натовп. Що б це могло означати?
Учений поквапом рушив до готелю, й лише подолавши половину відстані, зрозумів, що натовп оточує якийсь чудернацький транспортний засіб на кшталт самохідного екіпажу. Він би й сам за інших обставин був не від того, щоб розглянути докладно цю технічну новинку, та вже наступної секунди його увагу привернув жіночий крик.
Гумбольдт насторожився. Голос був на диво схожим на голос Елізи.
Перш ніж він вирішив, що робити, з готельного двору на повній швидкості вилетів екіпаж. Він ледве встиг відскочити вбік, а наступної миті зрозумів, хто ж у ньому сидить.
— Шарлотта?
— Дядьку! Ну, нарешті!
— Що тут відбувається? Де Оскар?
Шарлотта вказала на другий поверх готелю. На її обличчі було видно страшенне занепокоєння.
Гумбольдт глянув угору й ледве зміг стримати переляканий вигук.
На карнизі другого поверху балансував Оскар. Поряд із ним стояла запакована валіза.
Тепер і пішоходи на тротуарі звернули увагу на те, що відбувається. Дами заверещали.
— Як ти туди потрапив? — крикнув Гумбольдт. — Негайно повертайся в номер!
— Він не може, — прошепотіла Еліза. — Хлопець страшенно наляканий.
Гумбольдт насупив чоло.
— Боїться? Чого?
— Людини з Афін.
Еліза обернулася в бік чудернацького екіпажу. Гумбольдт простежив за її поглядом і відчув, як у нього похололо в животі. На сидінні лежав знайомий сірий крислатий капелюх-стетсон…
Оскар тим часом пересунув ногою валізу ще на півметра по карнизу. Виступ досягав завширшки максимум двадцяти сантиметрів. Надто мало, щоб енергійно пересуватися вздовж нього з важким багажем, та цілком достатньо, щоб стояти, не втрачаючи рівноваги. Крізь відчинене вікно номера було чути, як хтось вовтузиться з дверним замком, намагаючись його виламати.
Натовп перед готелем збільшився удвічі. З воріт кінного двору готелю вилетів екіпаж. Один із пішоходів ледве не втрапив під колеса, та дивом устиг відскочити. Оскару довелося двічі глянути вниз, перш ніж він упізнав у цьому спритнику Гумбольдта, а в самому екіпажі, на місці біля кучера, — Шарлотту. Еліза з Вілмою на руках розташувалася на задньому сидінні.