Оскар хотів було попередити друзів про небезпеку, та з номера почувся гуркіт. Двері не витримали й розлетілися, клацнула й відвалилася клямка замка.
Незнайомець увірвався до кімнати.
Господи, що ж тепер робити? На карнизі Оскар був, як палець на долоні. Тож він не вигадав нічого кращого, як схопити валізу і прикритися нею, як щитом. І саме вчасно, бо цієї миті у вікні з’явився переслідувач. Без свого ковбойського капелюха він здавався значно старшим. Темно-каштанова густа борода, бакенбарди, ледь поцятковані сивиною. Під кошлатими бровами світилися блакитні, зі сталевим відблиском очі. В руці він тримав якусь зброю — щось на кшталт короткої пневматичної рушниці. Хлопець устиг навіть помітити на тильному боці його руки довгий шрам, схожий на серп.
Незнайомець кинув погляд униз. До бруківки було не менше семи метрів. Знизу до нього долинали вигуки людей — обурені та схвильовані. Проте зараз йому було не до них. Наступної миті він помітив Оскара на карнизі, й усмішка ковзнула по його обличчю.
— Облиш цю думку, хлопче, — промовив він ламаною німецькою. — Це надто небезпечно. Повертайся до номера і, гадаю, ми з тобою домовимося.
Розмовляв незнайомець із акцентом, якого Оскару ще не доводилося чути.
Зараз відстань між юнаком і переслідувачем складала близько п’яти метрів. Надто мало, якщо негідник вирішить скористатися своєю зброєю!
Та наступної миті пролунав свистячий звук, і у стіну поряд із вікном ударила коротка сталева стріла. Посипалася штукатурка, біля входу до готелю почулися людські вигуки.
Оскар мигцем глянув униз. Гумбольдт стояв на тротуарі, націляючись у незнайомця зі свого автоматичного арбалета.
— Це було тільки попередження! — гукнув учений до незнайомця. — Другий постріл влучить просто в серце, можеш не сумніватися!
Незнайомець не знав, що йому робити.
— Кажу тобі востаннє: забирайся негайно, або я підстрелю тебе, як куріпку, чуєш?
Чоловік коротко лайнувся і миттю зник у номері. Гумбольдт схопив поводи й підкотив екіпаж просто під вікно.
— Мерщій, Оскаре, стрибай!
— А валіза?
— До біса! Забудь про неї.
Оскар оцінив висоту. Навіть для досвідченого акробата такий стрибок був би ризикованим. Звихнеш ногу — це найменше, що може трапитися. Він похитав головою і гукнув:
— Відійдіть убік, я скину валізу!
Із цими словами він відпустив ручку. Валіза приземлилася якраз на м’яке сидіння візка й підстрибнула. Коні злякано захрипіли, проте не зрушили з місця.
— Чекайте мене на розі! І будьте напоготові, зараз я спущуся до вас ринвою — он я бачу її неподалік.
Не дочекавшись відповіді, він побіг по карнизу. І справді, на розі готелю виблискувала на сонці новенька ринва, щойно пофарбована в білий колір. Спритно, як мавпа, Оскар спустився нею на тротуар і стрибнув у візок до друзів. Кучер клацнув батогом.
Цієї ж миті незнайомець з’явився у дверях готелю. Прицілившись, він вистрілив їм услід. Отруйний снаряд просвистів над їхніми головами і влучив у стіну сусіднього будинку. Всім, хто сидів у візку, довелося пригнутися. Трохи підвівшись, Оскар визирнув назовні й побачив, як негідник порається біля свого екіпажу. Потім щось клацнуло, і ще раз. Юнак вирішив, що чоловік продовжує стріляти по них, та виявилося, що ці звуки походять від механічної машини. Хмарка синюватого диму злетіла в повітря.
— Мерщій, П’єре! — загукав Гумбольдт. — Цей хлопець уже заводить свій автомобіль! Нам удасться відірватися від нього, тільки якщо дуже пощастить.
Засвистів батіг, коні з переляканим іржанням рвонули з місця й помчали вулицею. Поки їхній екіпаж, набираючи швидкість, котився бруківкою, Оскар побачив, як незнайомець кинув свою зброю на сидіння і влаштувався на місці водія. Знову почулися торохтіння та вибухи, й дивний транспортний засіб зрушив із місця. Нечисленні перехожі, які були на місці події, злякано притиснулися до стін будинків, поки незнайомець розвертав свою машину. При цьому він мало не врізався у фургон молочаря, який не поспішаючи котився вулицею. Щоб уникнути зіткнення, переслідувачу довелося заїхати на тротуар. Пішоходи сахалися, рятуючись від чудовиська техніки, що гуркотіло і свистіло, як скажене.
— Швидше! — квапив кучера Гумбольдт. — Ми повинні встигнути втекти від нього якнайдалі.
Їхній екіпаж на шаленій швидкості мчав до набережної Сени. Тільки Богові відомо, де Гумбольдт підшукав цього візника. Той явно не був звичайним паризьким кучером, неквапливим, лінькуватим і балакучим. А його спосіб їзди нагадував прийоми жокея під час перегонів на Великий приз. Та ким би не була ця людина, Оскар радів, що саме вона зараз сидить на місці кучера в їхньому екіпажі.
Щодуху вони перетнули авеню Монтень і повернули на північ — Єлисейськими Полями до площі Зірки.
Однак хвилини за дві із бічної вулички позаду них, гуркочучи, вискочив автомобіль. Тепер переслідувач їхав просто за ними, назирці. Відстань між ним та екіпажем складала всього близько ста метрів і стрімко скорочувалася. Схоже, що механічний екіпаж мав таки набагато більшу швидкість, ніж кінний.
— Швидше, П’єре, ще швидше!
— Не виходить, мсьє. Коні надто стомлені, до того ж, не забувайте, що нас у візку п’ятеро.
Гумбольдт оглянувся, і на його обличчі з’явилася несамовита рішучість.
— Цей хлопець починає дратувати мене, — пробурмотів він із загрозою в голосі. — Якщо він хоче бійки, то він її отримає.
— Але чому він рухається набагато швидше за нас? — запитав Оскар.
— Мотор його транспортного засобу розвиває потужність понад три кінські сили, — пояснив учений. — Крім того, він легший. Боюся, нам усе ж таки доведеться вступити у відкриту боротьбу із застосуванням нашої зброї.
— Ти жартуєш, дядечку? — Шарлотта розгублено поглянула на Гумбольдта. — А пішоходи? Адже там сила-силенна дітей…
Дівчина мала рацію. Набережною Сени прогулювалося безліч людей. Багато хто з них зупинявся, щоб подивитися — адже коли ще пощастить побачити перегони між кінним екіпажем і автомобілем.
Гумбольдт схопився за підборіддя.
— Що ж нам робити? Адже цей тип щохвилини скорочує відстань між нами.
— А ці… Як там… автомобілі… — промовив Оскар. — Як вони працюють?
— Їм надає руху енергія згоряння палива — легких фракцій нафти, котрі називають бензином. Доволі небезпечна легкозаймиста речовина. Її отримують… — Учений раптом замовк. Очі його спалахнули. — Оскаре, ти геній! — вигукнув він. — П’єре, зупиніть коней!
Кучер озирнувся, нічого не розуміючи.
— Ви сказали зупинитися?
— Саме так, — нетерпляче промовив Гумбольдт. — Не можу ж я стріляти на ходу!
— Ви хочете вбити цього пана?
— До чого тут убивство? Я всього лише хочу його зупинити.
П’єр рвонув віжки, коні захрипіли, й екіпаж зупинився. Гумбольдт зістрибнув на бруківку, прилаштував арбалет на багажнику екіпажа й націлився. Автомобіль стрімко наближався. Оскар уже міг роздивитися сповнену диявольської люті усмішку на обличчі незнайомця, коли Гумбольдт натиснув на спускний гачок своєї зброї. Почувся свист, потім коротко дзенькнув метал. Автомобіль продовжував рухатися, ніби нічого й не сталося, й неухильно наближався. Його водій був цілком неушкодженим.
— От, дідько, — процідив крізь зуби Оскар. — Промазав!
Тепер переслідувача відділяло від них якихось півсотні метрів.
— Поїхали, П’єре, — Гумбольдт стрибнув на сидіння. — Швидше забираймося звідси.
— Мсьє?
— Рушай, рушай якнайшвидше!
П’єр змахнув батогом. Автомобіль між тим наблизився й перебував за двадцять метрів від них. Здавалося, що вже нічого не можна вдіяти. Оскар бачив, як незнайомець підняв свою зброю і націлився. Він уже ладен був вистрілити, аж раптом рух його механічного екіпажу різко вповільнився. З двигуна здійнялися хмари чорного диму. Всередині його щось зашипіло й затріщало, ніби на розжарену пательню вкинули цілу в’язку сосисок. Пішоходи, які були поблизу, жахалися залізного чудовиська і кидалися навтьоки.