— Ходи сюди, мій хлопчику, — прорипів старечий голос.
Лише тепер Ставрос помітив праворуч від широкого затіненого вікна маленьку згорблену фігурку.
— Не бійся. Підійди до мене.
Ставрос зібрав усю свою мужність.
— Ти кликав мене, діду?
Напад астматичного кашлю стиснув горло старого. Минув деякий час, перш ніж кашель удалося вгамувати. Старий прокульгав до свого робочого столу, взяв склянку з водою і рвучко випив ковток. Відсунувши склянку, Архітас підвів очі на онука.
Ставрос злякався.
За останні три роки Архітас Нікомедес дуже схуд і став нижчим на зріст. У променях вечірнього сонця, що проникали крізь брунатні штори, його шкіра скидалася на шкіру мумії.
— Я покликав тебе тому, що ти вчинив дещо таке, що вибачити не можна, що складає серйозну загрозу для майбутнього всієї нашої родини, — промовив старий. — Сідай.
Він указав на стілець.
Ставрос застиг, ніби вражений громом. Здавалося, земля захиталася в нього під ногами. Набравши в груди якнайбільше повітря, він промовив:
— Ти кажеш, що я…
— Сідай, — нетерпляче махнув рукою старий.
Ставрос опустився на стілець, відчуваючи, як дерев’яніє все тіло. Від цього візиту він не чекав нічого доброго. Але такого й уявити собі не міг.
Старий слідом за онуком опустився в крісло з високою прямою спинкою. В його голосі почулися примирливі нотки.
— Як почуваються твої дружина та діти? Я не бачив Марію і малюків уже цілу вічність. Відтоді, як хрестили маленьку Анету.
— У них усе гаразд, — відповів Ставрос. — Старший уже ходить до школи, а меншенька перевертає все в домі догори дригом. Діти нас радують.
— Це добре. — Ледь помітна усмішка ковзнула по обличчю старого. Родина — це найголовніше. Без неї ми ніщо. Гірше, ніж бруд під нігтями.
Він раптом нахилився вперед.
— І хочу тобі нагадати: в нашій родині існує одне правило, котрого всі додержуються неухильно. Якщо виникають проблеми, то в першу чергу вони обговорюються всередині родини.
— Та я не маю жодних…
— Мовчи! Своїм безглуздим вчинком ти поставив під удар долю фірми й усього нашого дому.
Ставрос ніяк не міг второпати, про що каже старий. Схоже, в нього й насправді, як то мовиться, дах поїхав.
— Чому ти не звернувся до батька, як годилося б? А замість цього самовільно найняв цього німця, котрий пхає носа в усі наші справи. Ти хоча б на хвилину замислився, коли наважувався на цей крок?
Ставрос вражено скинув угору брови. Ось воно що! Тепер зрозуміло, звідки вітер. Мова про Гумбольдта. Та звідки старий дізнався про це?
— Я намагався побалакати з батьком, — без особливої твердості заперечив Ставрос. — Я благав його хоча б щось вдіяти, проте він лише відмахнувся. Заявив, що мені не слід тривожитися з цього приводу, а краще було б іще раз перевірити квартальний звіт. Я хотів обговорити з ним це знов і знов, та відповідь була такою самою.
— Вона й мала бути такою, — прорипів дід. — Твій батько намагався тебе захистити. Це його обов’язок. Це ти й сам колись зрозумієш.
— Захистити? Від чого? Я молодший партнер і також входжу до керівництва фірмою. І моє завдання…
— Твоє завдання полягає в тому, щоб робити те, що тобі кажуть, — перервав його старий. — Твій батько знає, про небезпеку, на яку наражаються в морі наші кораблі. Ми обидва знаємо про це, і вжили відповідних заходів, щоб подолати її.
— Яких заходів? Яка небезпека? — Ставрос уперто труснув головою. Виявляється, він був єдиним, хто й гадки не мав про те, що відбувається насправді!
Архітас схилив голову.
— Хіба ти не чув про морське чудовисько?
— Чи я чув… Ще б пак! Та я вважав, що й ви не вірите в цю брехню.
— Тільки формально. Щоб нікому й на думку не спало, що це не так.
— Виходить, ви вірите, що чудовисько існує?
— Ну звісно ж!
Старий хитро усміхнувся.
Ставрос відкинувся на стільці. Раптом йому сяйнула думка.
— Виходить, усе це комедія? Звинувачення капітана в пиятиці…
— Інсценування. Фогіацис відбудеться мізерним штрафом і буде відновлений на посаді. Ми змушені були так вчинити. Можеш уявити реакцію наших партнерів і клієнтів, якщо ми визнаємо, що наші кораблі піддаються атакам морського чудовиська? Вантажоперевезення впадуть до нуля — нашим кораблям просто нічого буде возити. Катастрофа! А п’яний капітан… про ці речі не дуже-то теревенять у газетах.
— Та якщо чудовисько й насправді існує? Я думав… я гадаю, що ми маємо щось зробити.
Старий недбало махнув рукою.
— Все це давно вирішено. Не бери собі в голову, хлопче.
— Про що ти говориш?
У Архітаса вихопився дивний звук, схожий на сміх.
— Що ти знаєш про війну, яку англійці зараз ведуть на Аравійському півострові й в Африці?
Ставрос замислився.
— Тільки те, що пишуть у газетах… Завоювання Судану англо-єгипетськими військами й наступне завоювання частини території Єгипту арміями Махді, проводиря суданців.
— Усе правильно. Повстання під керівництвом Махді — перший успішний виступ африканської країни проти колоніального панування Британії. З цим імперія змиритися не може. А між тим, протистояння досягло такої точки, що англійці планують відрядити в цей регіон свої дредноути, щоб остаточно придушити опір повстанців. Щонайменше за два місяці британська ескадра пройде у водах, що безпосередньо прилягають до острова Крит. Я використав свої зв’язки в дипломатичних колах, щоб переконати адміралтейство зайнятися нашою проблемою. Те, що отруює нам життя і ставить під загрозу наше фінансове становище, могутні броненосці за лічені хвилини зітруть на порох. Їхня вогнева могутність є достатньою, щоб відправити на дно цілий флот. Ніщо живе не зможе вціліти під ударами гармат головного калібру.
— А як все ж таки вціліє?
— Що ти маєш на увазі?
— Що станеться, якщо твій план не здійсниться? Адже ми достеменно не знаємо, з чим, власне, маємо справу.
Старий сумно поглянув на молодого чоловіка.
— Ти помиляєшся, любий онуче, — повільно промовив він. — Ми це чудово знаємо…
21
Гавр, три дні потому
Будівля суднобудівної верфі мала принаймні п’ять поверхів заввишки. Глухі удари молотів і вищання пилок для різання металу долинали з її навстіж відчинених воріт. Шум був настільки оглушливим, що навіть на набережній перекривав усі звуки.
Оскар розглядав кораблі, що стояли у доках верфі. Деякі з них були абсолютно новими, недобудованими. Інші виглядали досить зношеними. У доках біля причалів верфі він налічив не менше як півсотні суден, на яких велися роботи. Як тут було не погодитися з тим, що Гавр по праву користується славою другого за розміром морського порту Франції?!
— Ви розраховуєте знайти тут Іполіта Рембо? — запитав Оскар.
— В адміністрації порту сказали, що він працює в секторі Є, цех номер дванадцять, — відповів Гумбольдт і вказав на табличку з тим самим позначенням. — Я гадаю, що це він і є. Мабуть, буде найрозумніше, якщо я сам піду туди й спробую відшукати мсьс Рембо, а ви почекайте на мене біля входу.
— Я б із задоволенням прогулявся з вами, герр Гумбольдт, якщо дозволите. Адже я ще ніколи не бачив підприємств, подібних до цього, — попросив Оскар.
— Я, між іншим, також не маю ніякого бажання стовбичити тут і байдики бити, — і собі озвалася Шарлотта. — Врешті-решт, я повинна все ж таки мати уявлення про те, як будують кораблі!
— Однак, наскільки мені відомо, розгулювати цими цехами не зовсім безпечно.
— Це не має значення, — заперечила Шарлотта. — Ми будемо обережними, тож нічого не трапиться.
— Ну що ж… — зітхнув Гумбольдт і глянув на Елізу. — Ти також маєш намір піти з нами?
— Та ні вже, дякую, — жінка енергійно похитала головою. — Мені цілком вистачає шуму й тут. Можу собі уявити, що там діється всередині. Я залишуся з Вілмою і нагляну за нею.