Ставрос здійняв на нього здивований погляд.
— Що ти маєш на увазі?
— Наше прокляття!
Старий нібито виплюнув ці слова.
— Загрозу, що нависає над нашою родиною вже багато років, неначе ніж гільйотини. І не лише над нами, але й над багатьма чесними афінянами.
— Нічого не розумію…
— Тоді прочитай ось це.
Старик простягнув онуку листа.
Ставрос із хвилюванням розгорнув пожовклий аркуш паперу. Лист, очевидно, було написано кілька років тому, й він пройшов крізь багато рук. Чорнило де не де розпливлося від вологи. Він спробував розібрати написане, проте світла в затемненому кабінеті явно не вистачало. Він підійшов до вікна й відсунув штору.
Коли ж Ставросу вдалося прочитати все від першого до останнього рядка, його очі широко розплющилися від жаху. Він вражено подивився на діда.
— Це… я просто не можу повірити!
— Доведеться! Цей лист потрапив до мене п’ять років тому. І відтоді не було й дня, щоб я не перечитував його. — Старий прокашлявся. — Спочатку я вирішив, що це фальшивка. Дурний жарт або витівки конкурентів, однак тепер я переконаний, що лист справжній, а все, що в ньому написано, — чистісінька правда.
— Але як таке можливе? Людина, яка написала це, вже багато років мертва.
— І ти можеш показати мені докази?
Ставрос здивувався.
— Що ти маєш на увазі?
— Тільки те, що всі ми помиляємося. Адже тут ясно сказано, що його головна мета — знищити нас і все, що має до нас хоча б якесь відношення. Він має намір знищити нашу родину й наші кораблі один по одному. Саме це й почало зараз відбуватися. Він пише, що мститиметься доти, аж поки не знищить до ноги весь наш рід.
Ставрос важко опустився на стілець біля письмового столу. В його голові все змішалося настільки, що думка про найманого убивцю відійшла на задній план.
— Розкажи мені про це, — попросив він. — Усе як є.
Старий опустив зморшкуваті повіки.
— Ні. Я заприсягнувся ніколи більше не вимовляти ім’я цієї людини.
— Але…
— Хіба ти вже забув про корабель, що його ця диявольська конструкція потягла на дно? П’ятнадцять наших найкращих моряків знайшли свою могилу в морських глибинах. Я й досі бачу їхні мужні обличчя!
— Це був нещасний випадок, — заперечив Ставрос. — Дуже шкода, що на морі таке час від часу трапляється. Але ж як автор листа міг дійти думки, що ми якось пов’язані з цим?
Старий знизав плечима.
— І гадки не маю. Та мене це й не цікавить. Важливо те, що він вірить у це й загрожує нам смертю. І не лише родині Нікомедесів, а й усім, хто в минулому не зумів оцінити його геніальний, як він вважає, витвір. Країкосам, Ксеносам, Галанісам — практично всім великим афінським судновласникам. Нам довелося зібрати їх разом, щоб порадитися, як бути, й на таємній нараді ми прийняли декілька важливих рішень.
Здавалося, Ставросу відібрало мову. Якби він знав, що відбувається насправді, то хіба ж він залучав би до цієї справи Гумбольдта?!
— Виходить, немає ніякого морського чудовиська, і всі балачки про нього — чистісінька брехня?
— Ба, ні, любий мій, воно все-таки існує. Проте це не тварина, яка створена з плоті і крові. — Голос старика затремтів. — Ця людина своїм жахливим витвором кинула виклик, страшно мовити, самому Всевишньому. Геніальний винахідник, він створив дещо таке, чого не має бути в принципі, скоївши злочин проти самої природи. Дещо таке, що нині весь час переслідує нас. Серія страшних аварій на морі — то справа його рук, я в цьому впевнений. Та англійці покладуть цьому край. Вони знищать цю морську примару. Ми запропонували британському Адміралтейству грубезні гроші, й вісім броньованих лінійних кораблів найближчими тижнями вирушать у район Кікландських островів і, нарешті, звільнять нас від цієї пошесті раз і назавжди! — Сильний напад кашлю знову струсив немічне й виснажене тіло старого.
Ставрос мовчав, глибоко пригнічений. Лист у його руці здавався важелезним, як свинець.
— Та я все одно не розумію, як це йому вдалося вціліти під час того вибуху? Скільки часу минуло відтоді?
— Десять років.
— Десять років… — Ставрос із сумнівом похитав головою. — Жодна людина не здатна так довго переховуватися. Як це можна було зробити? І звідки в цього винахідника це могутнє «дещо», як ти кажеш, яке справді має здатність потягти на дно цілий пароплав. — Він на мить замислився, потім його обличчя осяяла посмішка. — А що коли справа зовсім не в ньому? Що коли за цими подіями все ж таки стоять наші конкуренти? Припустимо, комусь дуже не до душі наше панування в Егейському морі на близькосхідних маршрутах? Тобі це ніколи не спадало на думку?
— Надто багато «коли». — Архітас хлопнув долонею по столу. — Ти гадаєш, я не ставив собі ці ж самі запитання? Та, врешті-решт, це нічого не змінює. Хтось загрожує особисто нам, убиває наших людей і топить наші кораблі. І цей «хтось» жорстоко заплатить за свої дії. І квит.
Ставрос важко ковтнув.
— А чим я можу допомогти?
— Негайно відклич Гумбольдта. Повідом його, що розриваєш контракт. Тільки так ти зможеш врятувати його життя!
— Але ж не виключено, що він наштовхнеться на якісь факти, які нам стануть у пригоді.
— Ти погано мене слухав. Зараз ми все тримаємо під контролем. Будь-яке стороннє втручання в цю справу є небажаним. Твій учений здатний лише скаламутити воду і, що зовсім погано, примусити ворога насторожитися. Уяви, що буде, якщо він дізнається про наші плани. Тоді всі величезні зусилля, яких нам довелося вжити, виявляться марними. Одне слово, я хочу знати: чи готовий ти виконати мої вимоги?
Ставрос підвівся й почав походжати кабінетом. Сотні думок одночасно непокоїли його, голова гула, як потривожений вулик.
— Мені потрібен час, щоб усе це усвідомити, — промовив він за декілька хвилин. — Забагато інформації для одного разу. Я маю все як слід обдумати. І хоча я, звісно ж, не можу схвалити того, що ти зробив, я розумію тебе. Можливо, на твоєму місці я вчинив би так само. Я повідомлю тобі про своє рішення.
— Добре. Але поквапся. Кожний зайвий день може стати для твого вченого останнім.
— Що ж, нехай і так. Та залишається одна проблема. Навіть якщо я прийму рішення про припинення пошуків, повідомити про це Гумбольдта буде непросто. Останнього разу ми обмінювалися телеграмами п’ять днів тому.
Брови старого злетіли вгору.
— Он як? І де ж він?
— Відплив із Гавра на кораблі до Середземного моря. Наскільки я зрозумів, він має намір зробити кілька глибоководних занурень в Егейському морі. Однак він не уточнював, куди вирушає їхній корабель і про які саме занурення йдеться. Та після всього, про що я дізнався від тебе, я починаю побоюватися, що й Гумбольдт, у свою чергу, до чогось докопався.
Старик різко відкинувся у своєму кріслі. На його обличчі з’явилася синювата блідість.
— Виходить, від нас більше нічого не залежить.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Я намагався відкликати найманця. Але він також зник. П’ять днів тому.
23
«Каліпсо» танцювала на хвилях, наче коркова іграшка. Труба пароплава, на якій виблискувала на сонці начищена парова сирена, вивергала густі хмари чорного вугільного диму. Вони довгим шлейфом тягнулися за кормою. Ніс судна то здіймався вгору, то опускався, коли воно провалювалося в западини між хвилями. Настил головної палуби скрипів і стогнав. Солоні бризки, підхоплені вітром, обпалювали шкіру. Вітер і сонце не давали замерзнути, але просякнутий вологою одяг ніколи не просихав.
А як же гарно все починалося!
Перехід із Гавра через Біскайську затоку до берегів Португалії був на диво спокійним. Погода стояла сонячна, а на морі панував штиль. Та вже незабаром після того, як «Каліпсо» проминула Гібралтарську протоку, почався шторм. Вітер посвіжішав, гребені хвиль здійнялися на півтораметрову висоту. Пароплав почав розхитуватися з борту на борт.
Оскар почувався кепсько, як ніколи. Здавалося, він один потерпає від морської хвороби. У його шлунку було зовсім порожньо, та йому весь час здавалося, що всі його нутрощі щохвилини перевертаються. Добре б іще для загартованих моряків, їм хвилі й хитавиця — справа звична. Але ж Шарлотта?