— Нарешті, ти тут, чудово! — Гумбольдт підбадьорливо усміхнувся. — Як там ся має твоя морська хвороба?
— Не сказати, щоб дуже добре.
— Ну, не варто засмучуватися. Скоро ми знову опинимося у спокійних водах. Гадаю, що тобі буде цікаво дізнатися, що ми із мсьє Іполітом маємо намір завтра здійснити перше занурення на «Наутілусі».
— Завтра? Це просто здорово!
Гумбольдт кивнув.
— Хоча батисфера вже пройшла ряд випробувань, проте лише у прибережних водах. Це, так би мовити, її перше серйозне занурення у відкритому морі.
— Виходить, ми вже наблизилися до мети?
— Майже. Ходи-но сюди, я покажу тобі на карті, де саме ми перебуваємо.
На довгому столі в центрі рубки було розіслано велику навігаційну карту, закріплену з боків спеціальними затисками. Гумбольдт постукав пальцем по одній із її ділянок.
— Як тобі відомо, ми вже лишили позаду Мальту й перетнули Іонічне море. — Він провів пальцем пряму лінію, ніби заново прокладаючи курс «Каліпсо». — Через шторм ми просуваємося не так швидко, як планувалося, проте це не так уже й важливо. Завтра у цей самий час ми залишимо Іонічне море і пройдемо протокою Кітіра. Капітан стверджує, що коли ми проминємо протоку, море буде спокійнішим. Потім ми здійснимо перше занурення — ось тут.
Учений указав на невеликий острів, західніше від виходу з протоки.
— Антикітіра, — прочитав її назву Оскар.
— Саме так, — підтвердив Гумбольдт. — Острів розташований на тій ділянці, що нас цікавить, проте все ще досить далеко від місця, де сталася остання масштабна катастрофа корабля. Чи не хотів би ти взятися за документування ходу занурення?
— А чом би й ні? Я залюбки виконаю будь-яку справу, аби лиш відволіктися від цієї бісової морської хвороби. Що мені треба робити?
— Достатньо й того, що ти докладно зафіксуєш усі етапи роботи, включаючи точний час, і накидаєш кілька ескізів. Якщо забажаєш, то можеш навіть…
Перш ніж учений устиг закінчити фразу, двері до рубки з гуркотом відчинилися. На порозі стояла Шарлотта. Її щоки розчервонілися від швидкого бігу, а очі збуджено виблискували.
— Оскаре, — вигукнула вона, відсапуючись. — Здається, у нас вийшло!
— Що вийшло?
— Вілма… Вона… Вона розмовляє!
— Ти це серйозно?
Дівчина глибоко зітхнула.
— Ви самі повинні це побачити. І почути!
Оскар і Гумбольдт перезирнулися. Потім учений знизав плечима.
— Ходімо. Гадаю, ми зможемо продовжити нашу розмову трохи пізніше.
Залишивши рубку, всі троє спустилися трапом у підпалубне приміщення й попрямували в напрямку до кают, де розмістилися жінки.
Гуркіт суднових машин притишено долинав навіть сюди. «Каліпсо» була одним із найсучасніших суден, що борознили Світовий океан. Її було оснащено акустичною системою дистанційного виявлення інших суден, найновітнішою паровою турбіною і сучасними електричними системами керування. Проте в тому, що стосувалося комфорту, вона мало відрізнялася від решти суден такого класу. Каюти були затісними й не надто зручними, з умивальником і душовою кабіною, що були розташовані просто в кімнаті. Оскар ненавидів тісноту, незважаючи на те, що більшу частину життя він провів у тісних халупах і закутках. До того ж, як з’ясувалося, він дуже скучив за твердою землею під ногами. А тут, у вузеньких коридорчиках і переходах, тільки гофровані сталеві листи підлоги вгиналися під ногами, і лунко вчувався кожний крок.
За кілька хвилин вони вже були на місці. Гумбольдт зупинився перед дверима каюти й постукав.
— Заходьте, — долинуло зсередини.
Океанія та Еліза зустріли їх широкими усмішками. Вілма стояла на столі, що був геть завалений інструментами, дротами, вимірювальними приладами та іншими технічними пристосуваннями. На спині пташки було закріплено якусь штуку, яка нагадувала зовні наплічник із коротким стрижнем. Наплічник кріпився на крилах парою шкіряних ремінців еластичними гумовими стрічками.
— Проходьте і щільніше причиніть за собою двері, — гукнула Шарлотта. — Вілма трохи нервується. Не дай Боже, зістрибне зі столу і загубиться десь у закутках корабля. Ви ж знаєте, як вона вміє бігати!
Оскар причинив двері й подивився на дивну конструкцію на спині пташки. Гумбольдт підійшов ближче, нахилився й почав роздивлятися прилад, що його почепили на Вілму, час від часу недовірливо поглядаючи на деталі, розкидані на всьому великому робочому столі.
— Ви, часом, не мій лінгафон використали, попередньо розібравши його до гвинтика?
— Та ні, це всього лише той прилад, що його ми возили з собою до Перу. Ти ж і сам казав, що він технічно давно застарів. Ми трохи змінили конструкцію — так, щоб вона відповідала розміру та вазі птаха. Інший прилад, новий, ми не займали, можеш не хвилюватися. Він працює чудово.
Дівчина вказала на шкіряний кофр, що стояв на полиці.
— Ну що ж, ви мене дуже втішили, — полегшено зітхнув учений.
— Оскільки в розпорядженні Вілми не надто великий словниковий запас, нам знадобилося лише декілька блоків, — вела далі Шарлотта. — Щоправда, високовольтна котушка все ж таки виявилася трохи завеликою, проте, хтозна, може з часом наша ківі розширить свій словник і знатиме багато нових слів.
Дівчина піднесла пташці трохи корму на долоні. Та миттю все подзьобала.
Оскар із огидою глянув на гранули невизначеного кольору, що їх було насипано в бляшанку для Вілми.
— Я все ніяк не запитаю: чим це ви весь час запихаєте бідолашну пташку? Щось воно на вигляд не дуже…
— Спеціальний корм. — Шарлотта дала пташці ще одну гранулу. — Суміш із сушеної моркви, вівсяних пластівців і бджолиного молочка.
— Бджолине молочко? А це що за зілля таке?
— Речовина, що нею робочі бджоли годують свою матку, — пояснив Гумбольдт. — Висококонцентрована суміш жирів, білків, мінералів і мікроелементів.
— І що за користь від такого корму?
— Він сприяє розвиткові інтелекту. Ми переконалися, що таке харчування справляє стимулюючу дію саме на ті ділянки мозку, що відповідають за мовлення. Може, хочеш скуштувати? А що, коли й тобі сподобається?
— Ой ні, красно дякую. Обидві дівчини засміялися.
Учений установив стілець посеред каюти.
— Ну що ж, можемо спробувати.
Шарлотта перевірила, чи надійно закріплено прилад, а потім увімкнула його. Почувся короткий звуковий сигнал, спалахнула сигнальна лампочка.
— Порядок, — сказала Шарлотта. — Тепер можете поговорити з Вілмою.
Учений повагом відкашлявся.
— Вілмо? Ти мене розумієш? Я — Гумбольдт.
Пташка наразі облишила свій улюблений корм і подивилася просто в очі вченого. У світлі настільної лампи її очиці, схожі на ґудзички, червонувато світилися.
— Так, — пролунав із приладу металевий голос. — Великий чорний птах Гумбольдт. Я добре розуміти.
У Гумбольдта від здивування розширилися очі.
— Оце так справи… — сплеснув він руками. — Ви чули?
— Ще б пак! — відказав Оскар.
— Але ж це просто неймовірно!
Гумбольдт наблизився до пташки, котра ні на хвильку не зводила з нього очей.
— Дай мені трохи попоїсти, — пролунав голос із розтруба.
Шарлотта простягнула дядькові банку, і Гумбольдт вийняв звідти дві гранули.
— Дивися, Вілмо. Скільки гранул у мене в руці?
— Дві.
— Хочеш їх отримати?
— Так. Вілма хотіти. — Тваринка роззявила свій довгий дзьоб. — Вілма голодний.
Гумбольдт віддав пташці обидві гранули й тут же звернувся до дівчат:
— Не знаю, що й казати. Вам удалося те, в чому я раз у раз зазнавав тільки поразок. Як ви цього досягли?
— Можливо, твоя помилка полягала в тому, що ти весь час брав за основу побудову нашої мови, — сказала Шарлотта. — Проте будь-яка з людських мов надто складна для тварини. Розумієш, Вілма все сприймає як чітко визначені сигнали, вона не здатна оперувати образами й розуміти іронію. Вона, зовсім як маленька дитина, — обмежена безпосереднім досвідом. Тому під час калібрування звукової котушки ми весь час діяли навпаки: ставили перед Вілмою найрізноманітніші завдання й записували те, як вона на це реагує. Переконавшись, що записано весь її звуковий «репертуар», ми почали добирати такі самі поняття, що існують у людській мові. А після цього вже залишалося тільки якнайкомпактніше перенести запис на звукову котушку… ось і все!