— А що тут сьогодні відбувається?
— Цьому німцеві чомусь забажалося занурюватися серед ночі, — відповів провансалець. — Я, звісно, не розумію, навіщо, але мені до того байдуже. Поки платить дзвінкою монетою, я не ставитиму зайвих запитань.
— Хто цього разу в апараті?
— Рембо, його доця, Гумбольдт і спритний хлопець. — Він хрипко реготнув. — Просто цирк шапіто якийсь. І вони ще називають себе вченими!
— І не кажи, — погодився Норвежець. — Взяти хоча б оцю темношкіру жіночку та білу дівчину. Що то за птах, що вони весь час із ним вовтузяться?
— Схожий на ківі. Вони живуть на островах Нової Зеландії. — Товстун сплюнув за борт.
Норвежець кивнув.
— А навіщо на неї натягли щось на кшталт солдатського наплічника?
— Ну я ж тобі кажу: в цього Гумбольдта в голові клепки не вистачає. Ти бачив кіску в нього на потилиці?
— Німці — і справді чудернацький народ, — кинув Норвежець. — Та маючи такого імператора, можна й не таке утнути!
— Хе! Каска з ґулею, підкручені вусики й лаковані чоботи для їзди верхи — от дива, — засміявся оператор підйомника. — Вільгельм, розумієш ти, другий! Чого ж можна чекати від його підданих?.. Так, зажди-но, здається, ми починаємо!..
Четверо членів екіпажу батисфери вже піднімалися залізними сходами до люка, щоб залізти всередину апарата ще на палубі. Один за одним вони зникли в отворі, після цього люк захлопнувся, і в надрах «Наутілуса» спалахнуло світло. Проникаючи крізь товсте скло вікон, воно набувало зеленкуватого відтінку. Норвежець зумів навіть розгледіти, як дослідники розсідаються на свої місця і пристібають ремені.
— Франсуа, починайте спуск апарата на воду! — прозвучав металевий голос із гучномовця. — Та повільніше, не поспішайте.
Провансалець натиснув кілька кнопок і потягнув до себе довгий важіль. Парова машина ожила. З клапанів зі свистом вирвалися хмарки білої пари, палуба задвигтіла. Сталевий трос натягнувся, і стріла підйомника зарипіла, прийнявши на себе величезну вагу. Сталевий гак повільно здійняв багатотонну кулю над палубою і переніс її через борт судна. На декілька секунд вона застигла непорушно — аж ось оператор знову взявся за головний важіль.
Батисфера зі сплеском опустилася на воду й одразу ж почала занурюватися. Зеленкуватий відблиск висвітлив зграйку риб, що пропливали поблизу від «Каліпсо». Бульбашки ланцюжками здіймалися вгору, на поверхню, поки «Наутілус» метр за метром поринав у глибину. За кілька хвилин світло його ілюмінаторів зникло в непроглядній морській безодні.
— Чудово, — промовив оператор. — «Наутілус» пішов на глибину. Тепер усе керування здійснюватиметься з кабіни апарата, але я все одно маю залишатися на посту й наглядати за механізмами.
— Ти не проти, якщо я складу тобі компанію? — Норвежець вийняв пачку сигарет і запропонував її приятелю. Клацнувши запальничкою, він випустив ароматну хмаринку диму.
Десять хвилин потому темношкіра жінка й молода дівчина залишили палубу. На якусь мить Норвежцю здалося, що темношкіра якось підозріло дивиться в його бік. Він дружньо усміхнувся і привітно здійняв угору свого плетеного капелюшка, та ця чорна відьма мовчки прослизнула повз нього і разом із дівчиною зникла за дверима, що вели до жіночих кают.
— Не дуже-то з ними розважишся! — промимрив провансалець.
— Та годі вже, — відказав Норвежець. — Мабуть, хвилюється. Що ж, я розумію. Занурення на таку глибину, та ще й такої темної ночі! Не хотів би я зараз опинитися на місці тих, хто зараз сидить усередині «Наутілуса».
— Поки я на посту, нічого не трапиться! — Вогник сигарети висвітлив гладку фізіономію оператора. — Ніч або день, та Франсуа завжди подбає про те, щоб усі повернулися на борт цілими й неушкодженими.
— Слова справжнього професіонала, — промовив Норвежець, а потім, переконавшись, що вони залишилися на палубі самі й ніхто не стежить за ними з містка, вийняв із сагайдака одну з отруєних стрілок і коротким рухом устромив її в стегно провансальця.
Товстун зойкнув від несподіванки й обернувся. На його обличчі було тупувате нерозуміння.
— Що це за дурні жартики?
— Спокійно, — прошепотів Норвежець. — Це всього лише засіб для розслаблення м’язів. Ти більше нічого не відчуватимеш.
Рот Франсуа відкривався й закривався, та більше він не вимовив ні звуку.
— Навіть і не намагайся, — усміхнувся Норвежець. — Твої голосові зв’язки паралізовані. За кілька хвилин ти відчуєш страшенну стомленість — таку сильну, що навіть очі буде важко тримати розплющеними. А потім поринеш у тривалий, а якщо вже зовсім точно, — довічний сон. Твоє тіло впаде вперед, на щиток керування підйомником, пересуне важіль, що керує механізмом кріплення тросу на блоках батисфери. Механізм відкриється, й ця сталева іграшка вирушить у далеку путь, із якої немає вороття. Ти зрозумів мене?
Усе, що вдалося зробити провансальцю, — це опустити повіки. Отрута проникла в усі основні м’язи його тіла, тож його відчайдушні зусилля підвестися були марними. Товстун повільно опустився на щиток керування.
Норвежець мрійливо глянув у сяюче зоряне небо над головою, поплескав оператора підйомника по спині й вирушив до кубрика — пити разом із матросами анісову горілку й ліниво перекладати засмальцьовані карти.
28
За півгодини — батисфера вже опустилася на глибину понад п’ятдесят метрів — її оболонку струсив потужний поштовх, ніби виконаний металевим предметом. Оскар відчув різкий струс, за яким негайно послідував іще один.
— Що це? — тривожно запитав він. — Схоже, що в наш «Наутілус» щось врізалося.
Гумбольдт обернувся до інженера.
— У нас якісь проблеми, мсьє Іполіт?
— Поки ще не знаю. — Француз спохмурнів, потягнув один важіль, іще один, поклацав перемикачами. Однак занурення не припинилося — навпаки, прискорилося, але тепер апарат рухався якимись дивними ривками.
— Трясця йому, — вигукнув Рембо. — Автономне керування відмовило. Можна подумати, нагорі щось сталося…
Він увімкнув переговорний пристрій.
— Франсуа, що там у вас відбувається?
Відповіді не було. З гучномовця чулося лише тихе шипіння.
— Франсуа!!!
Шум і шипіння стали голоснішими. Батисферу трусило й хитало. Рембо міцно стиснув губи і скомандував. — Океаніє, займи своє місце й пристебнися!
— Але ж татку!..
— Роби те, що тобі кажуть!
Бурмочучи собі під ніс, дівчина опустилася в крісло, та ледве встигла пристебнути пасок, як іще потужніший удар струсив «Наутілус». Журнали реєстрації спостережень, вимірювальні прилади, інструменти посипалися зі стелажів на дерев’яну ґратчасту підлогу.
— Боже мій! — Рембо ледве встиг ухопитися за підвіконня, а тим часом навколо них ніби розверзлося пекло. Крижана солона вода полинула зі стелі просто до кабіни. Почулося оглушливе шипіння, і на барабанні перетинки приголомшених людей навалилася надзвичайна важкість. Лампи згасли, і все навколо поринуло в темряву. Потім світильники спалахнули знову — та набагато тьмяніше.
Оскара швиргонуло вперед, і якби він не був пристебнутий, розчавило б об сталеву стінку кабіни. Нагрудний пасок луснув, і юнак завис на тому ремені, котрий охоплював його стегна, намагаючись намацати в темряві хоча б якусь опору. Батисфера оберталася й розхитувалася з боку в бік, а через невидиму шпарину у верхній частині кабіни всередину проникало все більше води. Вона вже вкрила підлогу й досягла його черевиків. За зовнішньою оболонкою апарата щось вирувало й клекотіло.
Несподівано Рембо, який досі щосили чіплявся за один із стелажів, почав, наче білка, дертися вгору залізним трапом на стіні кабіни.
— Що ти робиш, татку? — закричала Океанія, та її голос потонув у оглушливому гуркоті, який лунав у кабіні підводного апарата.
— Ми провалюємося в глибину! Необхідно перекрити вентиль, інакше ми потонемо, наче щури у відрі з водою.
— Зачекай, я допоможу тобі.
— Ні в якому разі! Залишайся на місці!