У серці Шарлотти все заніміло — ні почуттів, ні прагнень, ані найменшого зблиску надії. Те, що було для неї найважливішим, те, що вона любила й чим захоплювалася, поглинула безжальна безодня. І тепер вона була зовсім спустошеною.
Еліза стояла біля неї, втупившись очима в поверхню моря, яку було вже ледве видно. Її губи ворушилися, та з них не злітало ані звуку. І лише коли Шарлотта пильно подивилася на темношкіру жінку, вона змогла розрізнити окремі слова.
— …Не може бути… Пророцтво… Неможливо…
Шарлотта опустила долоню на руку Елізи.
До сьогоднішнього дня вона не могла б із упевненістю сказати, які саме стосунки існують між цією гаїтянкою та Гумбольдтом. Чи були вони просто старими добрими друзями? Їхня повсякденна поведінка ні про що не свідчила, та Шарлотта в глибині душі завжди була впевнена, що Гумбольдта й Елізу пов’язує більш глибоке почуття. Багато років тому темношкіра жриця гаїтянських богів покинула свою батьківщину, щоб завжди бути разом із ученим, і відтоді вони не розлучалися ані на день. Вона, не розмірковуючи, пожертвувала всім заради свого обранця.
А тепер його більше не було. Про те, наскільки це тяжка втрата для Елізи, дівчина могла лише здогадуватися.
Темношкіра жінка обережно звільнила свою руку й доторкнулася до амулета, який завжди носила на шиї. Шарлотта знала, що, на думку Елізи, цей загадковий предмет має надзвичайні магічні властивості.
До вух Шарлотти долинули вимовлені майже пошепки слова. В них відчувалася така сила, що в дівчини по спині побігли мурашки. Вона знала, що в минулому Еліза була гаїтянською мамбо — жрицею-чаклункою — і могла виконувати безліч магічних чаклунських ритуалів. Очі Елізи залишалися заплющеними, повіки здригалися.
Минуло чимало часу, перш ніж жінка знову розплющила очі. Усмішка освітила її обличчя.
— Ти мала рацію, — прошепотіла вона. — Він живий! Я бачила його. Я бачила також Оскара, Рембо і його дочку. Вони вціліли в катастрофі.
Надія гарячою хвилею захлиснула серце Шарлотти. Цієї миті вона ладна була повірити в будь-що, аби лише з’явився хоча б якийсь промінчик.
— А ти бачила щось іще? — схвильовано запитала вона.
— Так. Батисферу. Вона не зазнала пошкоджень і лежить на ґрунті не так глибоко, як усі ми вважали. Звісно, це нижче, ніж міг би дотягтися трос парового підйомника, та можливість врятуватися в них, здається, є. До мене долинули невиразні сигнали — думки Карла Фрідріха надзвичайно сильні. В нього виник план. Якщо ми хочемо допомогти їм, нам слід зупинити «Каліпсо» й примусити капітана повернутися на попередню стоянку…
…Учений схрестив руки на грудях.
— Що ви хочете цим сказати? Так, я ніколи не втрачаю оптимізму, і маю на це підстави. Адже в нас є все для того, щоб із гідністю вийти з цієї ситуації. До того ж, вона тільки на перший погляд здається такою вже безнадійною. Стиснене повітря, скафандри — цього цілком достатньо, щоб покинути «Наутілус» і піднятися на поверхню. Сто п’ятдесят метрів — серйозна перешкода, та аж ніяк не фатальна. Здолаємо й це.
— Якби ж усе було так просто… — зітхнув Іполіт Рембо.
— Я щось не так кажу?
Інженер підняв окуляри на лоба.
— Вам доводилося чути про кесонну хворобу?
— Ні.
— Тоді, можливо, ви пам’ятаєте закон Бойля-Маріотта?
Гумбольдт заперечно похитав головою.
— Теж ні. Фізика газів і рідин — то не моя парафія. А ще мушу зізнатися, що я не дуже тямлю у фізичних основах глибоководних занурень.
— Повітря, що ним ми дихаємо, на вісімдесят відсотків складається з азоту й лише на двадцять відсотків — із кисню, — почав пояснювати Рембо. — Гази, як відомо, розчиняються в рідинах, а відтак у крові та лімфі нашого організму. За нормального атмосферного тиску кисень засвоюється організмом, азот же виводиться під час дихання. Проте чим вищим є тиск повітря, тим більше азоту розчиняється в крові. Ви відчули, як збільшився тиск, коли сталася аварія? Це спрацювала автоматична система, що протистоїть заповненню кабіни водою в разі виникнення щілин. Зараз тиск у батисфері в кілька разів вищий за нормальний, а це означає, що в нашій крові розчинено набагато більше азоту. Чим більше часу ми проведемо за підвищеного тиску, тим більше цього, на перший погляд, безневинного за нормальних умов газу потрапить у наші кров та лімфу.
— І до чого це призведе? — Оскар намагався устежити за не дуже зрозумілими поясненнями інженера.
— Ти коли-небудь відкривав пляшку з содовою водою, мій хлопчику?
— Ви маєте на увазі воду, яка сповнена бульбашок, шипить і може перелитися через край келиха? Звісно, в барі «Хольцфеллер» у Берліні її подають тим відвідувачам, які не дуже полюбляють пиво. Та, як на мене, від неї немає ніякої користі, натомість у животі ця содова так само продовжує пузиритися й дає відрижку.
— Правильно. І з твоїм тілом станеться така ж біда. Кров в артеріях і венах так само скипить і почне пузиритися, як вода у відкритій пляшці з содовою, якщо надто швидко змінити тиск. Частину судин буде закупорено бульбашками повітря, а може статися й таке, що твої легені просто не витримають цього й лопнуть. Це і є кесонна хвороба. Вперше з нею зіткнулися водолази, які занурювалися під воду у водолазному дзвоні.
— А що ж із цим робити? — злякано запитав Оскар. — Існує єдине розв’язання цієї проблеми, — вів далі Рембо, — декомпресія. Якщо ви дихаєте стисненим повітрям, то підійматися на поверхню слід дуже повільно, із зупинками, щоб організм устиг пристосуватися до змінення умов і звільнитися від надлишку азоту. Причому зупинки ці мають ставати дедалі тривалішими — чим ближче до поверхні, тим довше.
— Тоді нам не можна гаяти й хвилини, — заявив Гумбольдт. — Ми марно втрачаємо дорогоцінний кисень.
— Мсьє Гумбольдт, ви не зовсім мене зрозуміли. Щоб успішно спливти з глибини у сто п’ятдесят метрів, необхідно витратити кілька годин. Скафандри, звісно, захистять нас від холоду, проте їхніх балонів вистачить хіба що на десять-двадцять хвилин.
Рембо роздратовано здвигнув плечима й вів далі:
— Мені дуже шкода, проте наш єдиний шанс — чекати й сподіватися, що нас витягне звідси команда «Каліпсо». Хоча навіть я не уявляю, яким чином.
Несподівано заблимав аварійний світильник. Страхітливі тіні затанцювали на стінах кабіни.
— Що там відбувається? — стривожився Оскар.
Океанія, опустившись на коліна, із стурбованим виглядом підняла якусь панель у стіні біля самої підлоги. В цьому відсіку містився аварійний акумулятор. Перевіривши контакти, дівчина поглянула на вольтметр.
— Чорт забирай! — вигукнула вона. — Акумулятору гаплик. Мабуть, тоді, коли до відсіку потрапила солона вода, вона й спричинила замикання. Мені дуже шкода!
Дівчина засмучено глянула на своїх товаришів по нещастю, і в цей самий момент світло спалахнуло востаннє й загасло остаточно.
Кабіна батисфери поринула в темряву.
31
— Що, ви сказали, я маю зробити?
— Розвернути судно. Негайно!!!
Капітан виглядав ошелешено. Ця чорношкіра жінка, мабуть, просто з глузду з’їхала.
— Але ж це абсолютно неможливо, — різко заперечив він. — Ви вимагаєте, щоб я розвернув корабель і плив назад тільки через те, що у вас, бачте, виникло якесь невиразне передчуття? Хай там як, мадам, але я цього не робитиму, і квит!
Еліза Моліна випросталася й схрестила руки на грудях.
— Я, звісна річ, розумію ваш стан. — Капітан примирливо простягнув до жінки долоні. — Мені також дуже шкода. Ця аварія вразила мене так сильно, що ви й уявити собі не можете. Іполіт Рембо був моїм добрим другом протягом двох десятиліть, це вам не жарти! Я був іще курсантом мореплавної школи, коли Іполіт уже будував свої супернадійні, а, до того ж, найвитонченіші судна з тих, що тільки ходили у французьких водах. І я ладен був би вжити будь-яких розумних кроків, щоб врятувати його. Але ж, бачите, я не в змозі щось зробити, повірте. Мій обов’язок — поінформувати берегову службу охорони й керівників пароплавства, яким належить «Каліпсо». І я точно знаю, як вони відреагують, якщо я довго зволікатиму, а більше того — розверну судно й піду назад на тій лише підставі, що в однієї з пасажирок, хай навіть і гарненької, було якесь там видіння. Мені страшенно шкода, я й сам приголомшений тим, що сталося, але…