— Я віддав йому всі гроші.
— Неймовірно!
— Всі до останнього пфеннінга. Ми остаточно розрахувалися. І вас це також стосується. Я маю намір виплатити всі ваші борги. Цей глитай отримає своє, а ви назавжди позбавитеся його влади. Іще не знаю як, та необхідну суму я роздобуду. Це найменше, що я можу для вас зробити.
Оскар кинув швидкий погляд на обличчя своїх супутників.
— Ви найкращі друзі, які в мене колись були, — розчулено промовив він. — Дякую, що виручили, інакше навіть не знаю, чим би все це скінчилося…
3
Наступного дня Оскар прокинувся з таким відчуттям, нібито його переїхав швидкісний потяг. Боліли всі м’язи, кожна зв’язка й кожен суглоб. Він розплющив очі і виявив, що сонце вже зійшло. До кімнати крізь вікно проникали його перші, ще не жаркі промені, тепла пляма сонячного світла лежала на ковдрі, крізь прочинене вікно долинало щебетання птахів у саду.
Юнак підвівся на ліжку й зі стогоном потягнувся. Незважаючи на вчорашню пригоду, спав він міцно. Товста перина й відчуття захищеності та спокою в домі хазяїна зробили свою справу. Солодко позіхаючи, він спустив ноги з ліжка й ретельно оглянув власне тіло. Травми виявилися помірними. Кілька синців і саден — ось і все. За пару днів від них не залишиться й сліду. По-справжньому боліла тільки вилиця в тому місці, куди влучив кулак Берінгера. Оскар помацав своє обличчя й відчув під пальцями невеликий набряк. Зараз там, напевне красується чималенький фінгал, це зрозуміло і без дзеркала.
Ще за мить він просто забув і думати про це, тому що з вулиці долинуло цокання кінських копит, що поступово наближалося. Незабаром до фиркання коней додалися чоловічі голоси. Заінтригований, юнак зіскочив із постелі й відчинив вікно ширше.
Біля під’їзду зупинився фаетон, запряжений парою чудових коней. Із екіпажу вийшло двоє чоловіків. Стрункі, підтягнуті й мускулясті, вони справляли враження уродженців Півдня. Одному з них було на вигляд років шістдесят. Смагляве й завітрене обличчя, коротко обстрижене сиве волосся, настовбурчена борода, через яку його можна було прийняти за пірата. Його супутник виглядав значно молодшим і був одягнений набагато краще. Костюм чудового покрою, крохмальні манжети й шовкова краватка, й усе це багатство завершував новісінький блискучий циліндр. Обидва курили, та, щойно відчинилися вхідні двері, загасили свої сигари.
Оскар пильно спостерігав, як Карл Фрідріх фон Гумбольдт вітає ранніх відвідувачів. Порівняно з обома, його хазяїн виглядав велетнем. Одягнений у довгий індійський візерунчастий халат, із косичкою на потилиці, заплетеною у китайський спосіб, він справляв досить екзотичне враження. Однак, незважаючи на ексцентричний вигляд, він був дуже ввічливою людиною.
— Доброго ранку, панове! — почув Оскар.
— Пан фон Гумбольдт? — запитав молодший чоловік.
— Із ким маю честь?
— Дозвольте відрекомендуватися: мене звати Ставрос Нікомедес. — Молодший чоловік зробив крок до Гумбольдта і простягнув йому руку. — Я судновласник, а цей чоловік — один із моїх капітанів, його ім’я — Димитріос Фогіацис. Я хотів би зробити вам певну ділову пропозицію.
Гумбольдт оглянув обох чоловіків із голови до ніг, а потім потиснув руку Нікомедеса, що так і залишалася простягнутою.
— То ви у справі? Дякувати Богу, а то я було вирішив, що ви з газети. Цей борзописець Фріц Фердінанд стає просто нестерпним. Прошу вас, проходьте. Ви маєте багаж?
— Ні, дякуємо. Ми все залишили в готелі.
— Чудово. Тоді — ходімо за мною!
Оскар дочекався, поки хазяїн разом із відвідувачами зайдуть до будинку, й зачинив вікно. На його обличчі відбилося незрівнянне полегшення — адже спершу він вирішив, що обидва вранішні гостя з жандармерії, і з’явилися вони з приводу вчорашньої бійки у пивниці. На щастя, цей візит не мав до цього жодного стосунку. Хоча він був зовсім не від того, щоб з’ясувати, як у подальшому розгортатимуться події внизу.
Він кинувся до умивальника, вимив обличчя, почистив зуби й ретельно зачесався. Він одягнув штани й уже натягав сорочку, коли пролунав стук у двері його кімнати.
— Заходьте! — гукнув Оскар.
Двері відчинилися, і в їхньому отворі виникла фігура Шарлотти. Сонячний промінь спалахнув золотом у світлому волоссі дівчини.
— Доброго ранку, — сказала вона. — Як спалося?
Оскар притиснув до щоки губку, сподіваючись, що Шарлотта не помітить фінгалу.
— Чудово. А тобі?
Дівчина пильно подивилася на нього, і її усмішка раптом згасла. Вона поспіхом зайшла до кімнати, зачинила за собою двері й зупинилася перед Оскаром. Погляд її зробився колючим, а міцно стиснуті губи не обіцяли нічого втішного. В Шарлотти завжди з’являвся такий вираз, коли йому доводилося щось накоїти.
Оскар тяжко зітхнув. І як, скажіть будь ласка, він думав приховати сліди своїх учорашніх походеньок?
— Ти виглядаєш жахливо. Що сталося?
— Невеличка пригода. Цілковита випадковість. Підсковзнувся після дощу і трохи потовкся.
— Пригода? Це ж просто смішно!
— Добре. Що ж тоді трапилося, по-твоєму? — мляво огризнувся він.
— Я знаю, що вчора ти потай утік із дому. Я бачила, як ти перелазив через садову огорожу.
— Так, і що ж тут особливого? Просто схотілося трохи прогулятися, розім’яти ноги перед сном. Коли я повернувся, всі вже спали. Я не хотів здіймати галас у всьому домі, тому не вмикав світло. Внизу, в холі, я наштовхнувся на колону й потім іще…
— Не дури мені голову! Тебе побили, — рішучо припинила його безпомічну брехню Шарлотта. Дівчина зробила крок до Оскара, відвела від щоки його руку з губкою й уважно оглянула синець і садно. Хитаючи головою, вона заявила:
— Ти знову навідався до своїх старих приятелів. Хіба я тобі не казала тисячу разів, що цього не слід робити?
Оскар швидко зметикував, чи варто продовжувати й надалі все заперечувати, та дійшов висновку, що Шарлотта надто розумна, щоб довго можна було їй брехати. Відтак він знову зітхнув.
— Ну, добре, припустимо, що я побачився з друзями, то й що? Я всього лише хотів повідомити їм, що живий-здоровий, що у мене все гаразд. Я цілу вічність не бачився з ними. Уяви собі, вони вирішили, що я загинув!
— Судячи з того, як ти зараз виглядаєш, усе до того і йшло. Що трапилося?
— Невеличка прикрість із лихварем-негідником, та все вже позаду. Я давно завинив йому гроші, тож тепер повернув борг. Ми тепер розрахувалися, і квит.
— І ти хочеш, щоб я тобі повірила? А звідки тоді фінгал на твоїй пиці?.. Ох, і навіщо я в це втручаюся! Ти взагалі не слухаєш жодного мого слова. Та зараз я скажу тобі одну-єдину річ: якщо мій дядько побачить тебе таким, як тепер, він негайно викине тебе зі свого дому. Хіба він не заборонив тобі зустрічатися з цими людьми?
— Ти нічого не розумієш, — насупився Оскар. — Мої друзі для мене — більше, ніж родина. Я не можу розпочати нове життя і закреслити старе, ніби його ніколи не було. Я неодмінно мав побачитися з ними. Мені дуже шкода, що не завжди вдається поводитися так, як годиться…
— Хіба ж я це мала на увазі? Я просто хвилююся за тебе!
Це йому тільки здалося, чи справді дівчина зашарілася?
Шарлотта тим часом різко змінила тему:
— Та це нічого не означає, тому що проблема залишаться проблемою. Дядечко хоче, щоб ми обоє спустилися вниз. У нього відвідувачі, й він наполягає, щоб ми з ними познайомилися. Господи, і як ти собі це уявляєш?
Вона обвела поглядом кімнату і раптом вигукнула:
— У мене ідея! Зажди-но, я зараз повернуся!
Дівчина зникла за дверима. Оскар чув, як вона підіймається до своєї кімнати, що була розташована на другому поверсі, її швидкі кроки та гуркіт шухляд, які вона пересувала по кімнаті. Те, що Шарлотта турбується про нього, викликало в нього дивне, але приємне відчуття. Воно виникало в нього й раніше, під час експедиції до Перу, однак він не дозволяв йому перетворитися на дещо більше.
Нарешті Шарлотта повернулася і знову щільно зачинила двері.
— Підводься, — скомандувала вона, — і сідай ближче до світла. Я за кілька хвилин зроблю з тебе красунчика.