— Перш за все, я можу вдосконалювати саму себе, чого досі не може зробити жодна з відомих людям машин.
Відтінок іронії в голосі Гумбольдта не сховався від уваги Дарон.
— На відміну від вас, я не потерпаю від докорів сумління, жадібності або честолюбства. Єдине, до чого я прагну, це Абсолют — тобто повна духовна й тілесна досконалість, — промовила вона.
— А яким чином ти хочеш досягти цієї мети? Здається, ти маєш намір знищити людство, яке поринуло в недосконалість?
— О, ні!
Машина помовчала, а потім заговорила знову:
— Визнаю, що в минулому я припустилася багатьох помилок. Я недооцінила прагнення людей до індивідуальної свободи й самостійного мислення.
— Це правда. — Гумбольдт і Оскар уже добралися до постаменту, на якому було розташовано кристал. Від його цоколя на всі боки розходилися кабелі, які потім знову збиралися докупи в ящику, всередині якого містився масивний рубильник. Очевидно, саме це і був основний пристрій, який вмикав і вимикав енергопостачання всіх систем підводного міста.
— Я дуже сподівалася, що від злиття наших двох світів виникне кращий, розумніший і благородніший рід розумних істот, проте, на жаль, бачу свою помилку. Ваш візит відкрив мені очі на те, чим насправді є люди. Принаймні, найкращі з них. Їх не можна силувати й принижувати.
— Це осяяння трошки спізнилося, як ти гадаєш?
— Сподіваюся, що не дуже.
Гумбольдт примружився.
— Що ти маєш на увазі?
— Я все ще не втрачаю надії, що ми зможемо мирно домовитися. Я визнаю, що іноді діяла надто прямолінійно та егоїстично. Та я вважала, що, позбавивши людей від їхніх поганих якостей, зможу створити більш досконалих істот. У цьому й полягала моя основна помилка. Темні боки їхньої душі конче необхідні людям, щоб їх же й долати. А якщо їх у вас забрати, то ви втратите весь свій творчий потенціал і унікальність.
— Цікава теорія, — зауважив Гумбольдт. — Я спробую поміркувати про ці питання, та лише після того, як опинюся вдома.
— Більше того, — вела далі Дарон. — Люди — єдині істоти, які здатні знищити будь-які форми життя на планеті. Проте лише вони зможуть підняти розвиток життя на новий ступінь еволюції. Ось погляньте на мене: я і є цією новою формою. Створена рукою людини, я здатна радикально змінити й поліпшити ваше майбутнє. Я можу запропонувати вам те, про що завжди мріяло людство: життя без війни, голоду й тривоги. Я навіть можу підняти вас до зірок, якщо ви того захочете!
— Схоже, твої знання та можливості безмежні.
— Так воно і є: вони набагато ширші, ніж це можете собі уявити ви або Ліванос. Якщо вам удасться відключити мене, людство втратить єдину можливість досягнути повного щастя. Замість цього ви в багато разів збільшите математичну вірогідність того, що люди знищать самі себе. Чи готові ви взяти на себе таку місію?
— Не лише готовий, а навіть зобов’язаний. — Гумбольдт зробив крок до рубильника.
— Але ви не можете цього зробити, — запротестувала Дарон. — Жодна людина не може взяти на себе таку відповідальність!
— І все ж це так. Саме здатність приймати незалежні рішення відрізняє нас від тварин і машин. Якщо ж згодом стане зрозумілим, що мій крок був помилковим, мені доведеться жити з цим. Та не думаю, що я помиляюся. — Він швидко озирнувся. — Тому що існує ще один дуже важливий фактор, який ти не береш до уваги.
— Який саме?
— Час. Живим істотам необхідний певний час, щоб розвиватися. Вони мають навчитись поводитися з отриманими знаннями, помірковано й шанобливо застосовувати їх, зустрічаючи на своєму шляху інші форми життя. Такого часу ти не мала, та й не могла мати. Практично за одну ніч ти досягла неймовірної влади та інтелектуальної могутності. От і вирішила, що маєш право розв’язувати питання життя та смерті. А того не зрозуміла, що ти не Бог, а лише машина, почуття якої перебувають на рівні розвитку п’ятирічної дитини. Через те ти і є небезпечною, і я мушу тебе відключити.
— Але ж я не хочу вмирати. Будь ласка, збережи мені життя!
— Мені дуже шкода.
Оскар помітив, що ця бесіда зачепила Гумбольдта за живе. Він виглядав глибоко схвильованим.
— Я хочу повідомити тобі дещо таке, що, можливо, тебе потішить, — промовив Гумбольдт.
— Що?
— Ти не помреш. Знання про тебе сприятиме створенню більш досконалих і розумних машин. Машин, які матимуть достатньо часу для розвитку та вдосконалення. Ти продовжуватимеш існувати довіку в лабіринтах їхніх електронних мізків. А тому можеш не хвилюватися — одного разу ти відродишся, і все почнеться спочатку. Це всього лише питання часу. А тепер прощавай, Дарон!
Із цими словами він потягнув на себе важіль головного рубильника.
61
Сподівання на те, що Оскар або Гумбольдт устигнуть усіх: врятувати, танули щосекунди. Шарлотта, яку міцними скобами зафіксували на тапчані, не могла й поворухнутись. Їй залишалося тільки чекати, коли її перетворять на таку собі подобу людиномашини. Дівчині не могли зарадити ні відчайдушний опір, ні благання її відпустити. Роботи не сприймали слів — вони виконували задану програму — і квит. При цьому ніщо не могло вивести їх із рівноваги. Машинам не було ніякого діла до болю і тривог кількох зневірених людей.
Еліза, Рембо і моряки вже перебували під дією наркозу, тож спали й не відчували небезпеки, що неухильно насувалася. Тільки Шарлотта й Океанія бачили всі приготування.
Вони були нетривалими, маленькі роботи вправно готували обладнання та інструменти. Тим часом головний робот-медик, незугарний на вигляд, проте надзвичайно майстерний автомат із довгими, неначе ноги в павука, але дуже чутливими пальцями, підступив до Шарлотти.
— Ви готові? — проспівав він.
— Ні! А що, невже ж вас і справді це цікавить? — Шарлотта насмішкувато глянула на механічну істоту біля неї. — Ви самі заявили, що неухильно виконуєте наказ керівництва.
— Ви маєте рацію, — відповіла машина й узяла шприц із рук свого асистента. — І запевняю вас — це найпрекрасніша робота, яку тільки можна собі уявити. Операція над людським організмом цікава сама по собі й не так уже часто трапляється, проте у вашому випадку це дещо інше.
— Це чому ж?
— Ви жінка! — Він постукав блискучим хромованим пальцем по циліндру шприца. — Перша жінка, яку я маю честь бачити на своєму операційному столі. Досі мені доводилося мати справу з самими лише чоловіками. Це були сильні, зрілі особини, проте, на жаль, із дуже обмеженими розумовими здібностями. Натомість, працюючи з вами, я сподіваюся отримати абсолютно нові знання.
Голка шприца чомусь здалася Шарлотті надзвичайно довгою.
— Виходить, вам надано особливу честь? — Голос дівчини був сповнений сарказму.
— Безсумнівно. Не можу дочекатися, коли, нарешті, розітну ваш череп. — Робот підніс кінчик голки до її ліктя.
Шарлотта стиснула зуби, заплющила очі і спробувала уявити собі щось приємне. Якщо їй і судилося померти, то хоча б не від вигляду цієї жахливої голки.
Перед її внутрішнім поглядом пропливло обличчя Оскара. Дівчина згадала, як уперше зустріла його перед будинком свого дядечка. Він здавався худорлявим і нещасним у цих своїх подертих твідових штанях і старенькій курточці. Тоді вона вважала, що він — нероба, який невідомо яким чином привернув до себе увагу Гумбольдта.
Як же вона помилялася! Шарлотта мимоволі усміхнулася. Оскар і ці його нісенітні пригодницькі романи, які вщерть заповнювали всю його кімнату. Скільки разів вона приходила до нього й бачила, як він утупився в книжку, при цьому наминаючи щось солоденьке. Все навколо було засипане крихтами печива або тістечок. А коли вона віталася й починала щось розповідати, то бачила, що хлопець іще весь там, у дивних пригодах, і минав деякий час, поки він повертався зі своїх вигаданих світів. Оскаре, Оскаре!..
Вона розплющила очі.
Робот-медик так само стояв біля неї, та червона лампочка в нього на грудях уже не світилася. Рука, схожа на величезного павука-косарика, стискала шприц, а вістря голки застигло за якихось п’ять сантиметрів від її руки. Крихітна жовтувата крапелька зірвалася з нього й нечутно впала на підлогу.