— Театральні афіші, фото…
— Так-так. Але, крім того, у скрині зберігалися листи Терези, її щоденники й особисті речі. Усе це сховано…
–.. У тайнику, в подвійному дні, — закінчив фразу Оскар.
Гумбольдт здивовано скинув угору брови.
— Он як? Виходить, ви й до нього добралися? Втім, я міг би здогадатися. Коли до справи беруться двоє таких кмітливих молодих людей, як ти і Шарлотта… — Він не закінчив фразу й вів далі з посмішкою. — Ти зможеш усе це прочитати, коли ми повернемося додому. Могила твоєї матері розташована на цвинтарі церкви Святої Доротеї, її поховано поряд із моєю матір’ю. — Учений зітхнув. — Минуло чимало років, перш ніж я дізнався, що в Терези був син…
Оскар раптом відчув миттєве запаморочення.
— Із тобою все гаразд, мій хлопчику?
Фінкбайнер підвівся і простягнув йому склянку з водою.
— Дякую, все нормально, — пробурмотів Оскар, швидко випивши всю воду. — Це минеться. Мабуть, від хвилювання.
— Тебе можна зрозуміти, — промовив нотаріус, повертаючись до письмового столу.
— Але ж до чого тут усиновлення? — запитав Оскар, приходячи до тями. — Адже ви мій справжній батько.
— Через те, що документи, як ти вже чув, на жаль, не досить повні, — відповів учений. — Багато що загинуло в архіві сиротинцю під час пожежі. Того, що залишилося, недостатньо для того, щоб цілком достовірно засвідчити моє батьківство. Тому я обрав інший шлях — усиновлення, оскільки я не маю стосовно цього ані найменших сумнівів. Ти мій син, моя плоть і кров, і я буду абсолютно щасливим, якщо ти даси на це свою згоду.
Оскар ненадовго замислився й нарешті ствердно кивнув.
Фінкбайнер жваво потер долоні.
— Чудово! А чи не бажаєте ви в процесі всиновлення клопотатися про змінення прізвища на батьківське, чи збережете прізвище своєї матері? Втім, ви можете клопотати про це й пізніше.
Оскар знову замислився.
— Якщо дозволите, я поки що хотів би залишитися Веґенером. Для одного дня й без того забагато подій…
— Не маю заперечень, — заявив Гумбольдт. — Тереза могла б пишатися тобою.
— Тоді так і запишемо, — сказав Фінкбайнер. — Отже — Веґенер. Тепер, будьте ласкаві, прошу вас поставити підпис ось тут. — Він простягнув через стіл два аркуші з текстом і золоту самописку.
Оскар підвівся. Ноги задерев’яніли й не бажали слухатися. Воно й не дивно — адже не щодня трапляються такі важливі події. Взявши ручку, він поставив під документами своє ім’я, а потім озирнувся на батька.
Гумбольдт також підвівся. На його обличчі раптом з’явився на диво розчулений вираз.
— Ходімо, мій хлопчику, — промовив він. — Повернімося додому і відсвяткуймо цю знаменну подію. Втім, удома на тебе чекає ще один маленький сюрприз.
— Іще один? — Оскар навіть замружився. — Може, годі уже на сьогодні? А який сюрприз?
— Як же я тобі розповім? Тоді ніякого сюрпризу не вийде, еге ж? — Гумбольдт обхопив його за плечі, й обидва рушили до дверей…
Незабаром їхній екіпаж уже котився в напрямку до Плетцензеє.
Батько й син мовчали. Оскару ніяк не вдавалося зібрати докупи думки, так вразила його вся ця історія. Він думав про матір, намагався пригадати її голос, обличчя, руки — хоча б щось, — але в нього нічого не виходило. Коли вона залишила цей світ, хлопець іще був надто малим. Можливо, коли вони з Гумбольдтом прийдуть на її могилу, в його пам’яті спливуть якісь дитячі спогади.
Повз них пропливали будинки, сквери та парки. Голоси пішоходів і гучні крики вуличних торгівців Оскар чув, ніби крізь густий туман. І лише коли під колесами їхнього екіпажу зарипів гравій алей у лісі вздовж берега Плетцензеє, юнакові вдалося хоч трохи дати ладу всім цим спогадам і дивним відчуттям.
Знайомий будинок виник перед ним зовсім несподівано — ніби виринув із гущавини дерев. І раптом Оскару здалося, що він виглядає якось по-новому. Неначе від того, що докорінно змінилося життя юнака, змінився й весь навколишній світ.
— От ми й удома, мій хлопчику, — промовив Гумбольдт, коли карета повернула на під’їзну алею. — Ти дуже гідно поводився у нотаріуса. Я просто пишаюся тобою.
— А тепер ви, нарешті, скажете, що це за сюрприз?
— Тепер уже недовго. Скоро ти про все дізнаєшся сам.
Дивно, подумав Оскар, після всього, що сьогодні сталося, хіба можна його хоча б чимось здивувати? Щось не віриться. Однак йому не довелося довго сушити собі голову над тим, що б це могло бути, — у дверях з’явилися Еліза й Шарлотта. Їхні обличчя сяяли від радості.
— Ну то й що? Все владнали?
— Усе пройшло як по нотах, — урочисто проголосив Гумбольдт. — Оскар виконав моє прохання й погодився бути всиновленим. Тож віднині перед Богом і людьми він — мій син. І закон це підтверджує.
— Це означає також, що тепер ти мій кузен, — промовила Шарлотта, і, незважаючи на удавано веселу посмішку, Оскару здалося, що вона засумувала. — Ласкаво просимо до нашої родини. — Шарлотта з ніжністю обняла його, і хлопець обережно відповів на ці обійми.
І лише в цю хвилину він, нарешті, зрозумів, що для нього означає це всиновлення. Тобто для нього й Шарлотти. Адже в її жилах тече та ж сама кров. На заваді їхньому прагненню одне до одного постала нездоланна перешкода — шлюби між двоюрідними родичами в цій країні заборонені. А відтак розпочати нове життя для нього означало назавжди розпрощатися з мрією про Шарлотту.
От дідько!
Коли дівчина розімкнула обійми, Оскар помітив у її очах сльози. Вона мужньо намагалася приховати від хлопця своє розчарування, та це було марно, адже він її добре знав.
— Твій батько вже повідомив тобі про сюрприз? — усміхнулася Шарлотта.
Оскар кивнув.
— Ну, тоді не варто мучити тебе й далі, — сказав Гумбольдт. — Гості вже прибули?
— Півгодини тому, — відповіла Еліза.
— Які ще гості?
Учений усміхнувся.
— Я випадково дізнався, що перед нашим від’їздом до Греції в тебе виникли невеликі ускладнення. Чи, може, я помиляюся?
Оскар здивувався. Як ці чутки могли дійти до Гумбольдта?
— Пусте, — пробурмотів він, — але ж…
— І тебе виручили кілька молодих людей, твоїх друзів. Вони виявили неабияку мужність, чи не так?
— Ну, звісно…
Гумбольдт розсміявся.
— Ти, мабуть, звернув увагу на те, що в нашому будинку зовсім немає робітників. Елізі доводиться самій виконувати всю хатню роботу, за винятком догляду за кіньми та садовою ділянкою. Тож я вирішив найняти ще декого, хто б їй міг допомагати. Прибирання, прання, приготування їжі, закупівля продуктів — загалом, повсякденний клопіт. А оскільки ти знаєш, що я не дуже довіряю малознайомим людям, тому й хочу, як то кажуть мисливці, одним пострілом убити одразу двох зайців. А, якщо вже бути зовсім точним, чотирьох.
Учений обернувся до дверей. У напівтемряві холу він помітив якісь силуети — пару високих і пару трохи нижчих на зріст. Один із них явно належав зовсім молоденькій дівчині.
Оскару перехопило подих.
— Але ж це…
— Саме так. Перед тобою наші нові робітники: Лєна, Віллі, Мицик і Берт. Біжи, мій хлопчику, привітайся зі своїми приятелями!
Четверо підлітків зробили кілька нерішучих кроків і вийшли з тіні. Відчувалося, що вони поки що трохи ніяковіють у цьому розкішному будинку, проте на їхніх обличчях сяяли широкі посмішки.
Лише на якусь мить Оскар завмер, неначе закам’янівши від здивування, а потім, кинувся до друзів.