Выбрать главу

Юрій Винничук

ПАН БАЗЬО

Настав час нарешті розповісти про одного старого адвоката, який мав картотеку дівчат і жінок на виданні та парубків для женячки. Так склалося, що я про нього більше оповідав, аніж писав. Фактично я взагалі нічого про нього не написав, окрім сценарію вистави.

 А тим часом є аж три тексти, присвячені цій небуденній персоні. І всі три віршовані. І всі три написані асами укрсучпоезії – Юрком Андруховичем, Віктором Небораком (так і хочеться написати Небо Раком) та Сашком Ірванцем.

Надихнув їх на написання цих безсмертних текстів аз грішний, а Віктор Морозов узяв та й поклав на музику два з них. Бароковий вірш Ю. Андруховича ще чекає свого музичного втілення.

Правда, Сашко переіначив пана Базя на пана Василя, бо їм, волинякам, якось той пан Базьо не пасував.

Отаким чином пан Базьо був увічнений ще й у пісенних балядах. Та й цього мало, бо сотворили ми з «Не журись!» у травні 1989 року ще й виставу «Картотека пана Базя», яка йшла в театрі Заньковецької два тижні по дві вистави щодня при повних аншлагах. Десь хтось має відео, зокрема й В. Морозов, тільки не я – бо швець, як відомо, переважно без чобіт. Там і виконав Морозов обидві пісні про пана Базя.

І так ся стало, що головну роль – пана Базя – грав я.

А ви собі уявіть – пік вистави припав якраз на Великдень, і нарід, розбещений спектаклями, присвяченими Різдву і січовим стрільцям, прийшов, як належиться, святково вбраний, у вишиванках, з дітьми, а тут... Тут відкривається сцена –і з'являється пан Базьо у велетенських сімейних трусах червоної барви, а другі такі ж червоні труси Андрій Панчишин піднімає на флагшток.

А далі – вар'ятське вар'єте... дівчата з голими ногами під керівництвом Ірини Мазур (балет «Життя»)... еротичні пісні... розпуста і макабра... Тарас Чубай-вампір... королева дебілів...

Нарід потім так і не міг второпати, кого ми мали на увазі під образом пана Базя. «Може, то ви зобразили КҐБ?»

Але й це ще не кінець. Бо В. Неборак на початку 90-тих почав писати роман «Пан Базьо і решта». Саме такою була робоча версія назви нашої вистави. Перед тим Віктор написав свій варіант сценарію, але він був віршований, і Богдан Кох, який мав теж грати пана Базя, але так і не грав, розкритикував його. Віктор встиг надрукувати кілька уривків з роману, коли я зауважив, що назва належить мені, і якщо я великодушно подарував бу-ба-бістам такого соковитого персонажа, то можна було б якось в анотації про це згадати. У відповідь Віктор поміняв пана Базя на Базилевса і делікатно позбувся проблеми. Але роман про таємничого володаря картотеки був таки опублікований.

Ну і о! Тепер ви заінтриговані – що ж то за така небуденна персона цей пан Базьо, що його так широко і об’ємно прославлено, більше за будь-якого депутата чи міністра, ба навіть не кожен президент удостоївся такої уваги, за винятком нашого незабутнього п-са Януковича.

Тоді до справи. Про мого стрийка Зеня ви вже мусили читати в «Грушах у тісті», лиш нагадаю, що він час від часу запалювався покращити моє особисте життя і збагатити його непроминальним змістом. А якого непроминального змісту у своєму житті повинен чекати парубок? Правильно – женячки.

Той сонячний суботній ранок не віщував нічого тривожного. Я мирно похропував у своєму ліжку, коли мене розбудив гуркіт у двері, а потім у вікна. Я подумав, що почався землетрус, і про всяк випадок схопив паспорта. Але то не був землетрус, це завітав мій стрийко.

 – Сервус, коханий! – радісно вишкірився він, із задоволенням демонструючи мені свій парадний вигляд і нові зуби, які йому вставив мій тато.

– Ми йдемо в гості.

– О, Боже! До кого?

– Поясню дорогою. Збирайся.

Після того, як я вискочив із лазнички, усе моє збирання відбувалося під невпинним оком стрийка. Він прискіпливо оглядав кожну деталь мого гардеробу і змусив кілька разів перевдягатися, аж поки не запхав мене у чорний костюм, якого я не вбирав кілька років.

– Ми йдемо на похорони? – поцікавився я, знаючи, що улюбленим заняттям стрийка було приєднуватися до похоронної процесії і, вивідавши дорогою необхідні дані про покійника, виголосити потім над могилою промову, від якої у всіх присутніх сльози дзюрили, як з ринви. Стрийко був майстром своєї справи і дбайливо вирізав з газет усі некрологи. А пізніше потішав удовичок, як лише міг тільки він.

– Ні. Ми йдемо на оглядини.

Тут мені вперше загніздилася у серці тривога.

 – Кого ми будемо оглядати?

 – Не ми, а нас. Нас будуть оглядати.