– Чи можна мені зиркнути на її фото? – не витерпів я.
– Ні, – зітхнув пан Базьо. – Фота добути не вдалося. Панна дуже дискретна і соромлива. Запит на жениха подала її цьоця без її відома. Але я її видів і можу описати з точністю до родимки на щічці. Вона висока, може, навіть трішки вища за вас. Має довгі ноги, поважний бюст, тонку талію, і чудову, як на мій смак, дупцю.
– І це все? – запитав я.
– А чого вам ще бракує? Дерев'яної ноги нема, це вже вибачайте.
– А обличчя?
– Та шо тобі з того обличчя? – Не витримав стрийко. – Хіба обличчя головне? Ти будеш мав розкішне тіло.
– Нє-нє, – не здавався я. – Що там з обличчям?
Пан Базьо шморгнув носом.
– З обличчям все в порядку. Чудове густе волосся. Яскраво-руде. Та що там – полум'яне! Можна сказати, цілий стіг. На обличчі веснянки.
– О, ти чуєш? – зрадів стрийко. – Веснянки! Все життя я був у захваті від веснянок.
– А на плечах теж?
Колись я мав дівчину, що мала веснянки ще й на плечах. Це було дуже сексуально.
– На плечах? – пана Базя від обурення аж заткало, він мусив віддихатися, перш ніж відповісти: – Та що ви собі гадаєте? Що я досліджую їх з ніг до голови, чи що?
– Добре, то жарт, – заспокоїв я його. – А далі?
– Ну, далі... що далі... – хитнув головою пан Базьо. – Очі трішки, я б так сказав, вибалушені.
– Тобто великі? – знову невідь чому зрадів стрийко.
– Власне так. Великі.
– Як у жаби? – уточнив я.
– Тю! Де таке можна казати. Просто великі. Ну і ніс... ніс...
– Що з носом? Він теж великий?
– Як сказати... не те, щоб великий... але кривенький...
– Римський, – зробив висновок стрийко. – Як у всіх Винничуків, крім оцього виродка, якому його носа перебили.
– Ну, ні, не римський, – зітхнув пан Базьо. – Просто кривенький. Але, як на мене, це не такий уже й ґандж. Поїдете до Америки й собі направите. Там тепер з любої мавпи людину роблять.
– Давайте адресу, – потер руками стрийко. – Але як то має бути? Ви їм повідомите про наш візит?
– Аякже! Між нами все давно узгоджено. Тобто з її цьоцею. Вона все зробить так, аби панна нічого не запідозрила і думала, що то все випадково. Я кажу цьоці, що є бажаючий зустрітися, вони називають час і дату. Думаю на цих вихідних все владнати.
– А скажіть, – поцікавився я. – Чи ви вже когось посилали туди?
– Ні-ні, – замахав руками пан Базьо, – ви перший! То є – о, погляньте, – він підсунув мені під ніс карточку, де була дата, – зовсім свіжий запит. Ще й тижня не минуло. Але скажу вам відразу – такий скарб не залежується. Нині єврейки в моді. Є різні варіанти. Хтось платить їм гроші за шлюб, аби виїхати, в Австрії розлучаються і кожен фалює у своєму напрямку. А є й такі, що розлучаються аж в Америці. Та є й такі, що живуть собі щасливо, як два голубоньки. Бо єврейки – чудові жінки. Віддані, вірні і мудрі. Правда, лише до сорока. Потім зачинаються проблеми. Бо мудрість виходить з берегів і вона починає дивитися на свого хлопа як на мале пиво.
– Що це означає?
– А те, що вони з віком починають бачити хлопа наскрізь. Такий у них старозавітний дар. Відкривається третє око. Збрехати такій матроні вже не просто, в гречку стрибати тяжко, доводиться вести себе ціхо і потроху перетворюватися на чесного пантофелька. Але багатьом це до вподоби. Чому нє? Коли за тебе все вирішує така премудра Рахіль, то чому б і не підкоритися?
– Ну, аби лиш тота Рахіль не перетворилася на Юдиту, – глибокодумно зауважив стрийко.
– А то так, так... буває, – погодився пан Базьо. – Але я би то тлумачив у переносному змісті. Себто відрубування голови відбувається не наживо, а умовно, жінка стає головою родини і перебирає всі турботи на себе. При такій жінці хлопові голови вже не треба. Бо вона все на світі обдумає, обмислить і зробить висновки.
У неділю зранку того дня, коли ми мали їхати на оглядини до доньки директора лижної фабрики, приїхав Ізьо на «Волзі». Така почесна місія не могла обійтися без нього, стрийко спеціально його викликав до Львова. Ще не бачивши панни, Ізьо потирав руки і радісно повідомляв, що я зробив дуже вдалий вибір.
– Тобі як літераторові конче треба звідси виїжджати. Тут уже нема що ловити. А там – великі перспективи. Я дам деякі адреси, тобі там поможуть. Навіть не роздумуй.
А пополудні ми всі троє вирушили в гості до пана директора. Жив він у старому двоповерховому будинку-люксі з довоєнної епохи. Ізьо припаркував авто біля брами і бадьоро запікав, аби там не випустили з уваги, що жених приїхав на «Волзі», а не трамваєм. Зустріла нас цьоця і провела до вітальні. Не встигли ми розташуватися у фотелях та роззирнутися по обставленому імпортними меблями покою, як з'явився статечний чоловік в костюмі й при краватці.