Віршування захоплює. Хоч як ненавидів я навчання взагалі, та вірші мене спокусили, і я захотів написати матінці поздоровлення з недалеким Новим роком. Задля того, прикинувшись хворим, не пішов, як звичайно, до школи, а, поснідавши, зробивши сам собі мірку, взявся та й до обіду написав:
Все йшло добре. Чоловіче й жіноче, крокодил і ковбаса — правильно, що й казати… Та не вишукав багатства для рими, а найбільше бився я з міркою віршів. Ніяк не дам собі ради! В короткий вірш не знайду слів, щоб витягти його, а з довгого — не придумаю, яке слово викинути, щоб укоротити вірш… Морочився-морочився, вже я й пальця приставляв до лоба, як то робив доміне Галушкинський, — все нічого. І я серед отаких роздумів міцно заснув. Ні одному нашому братові-віршотворцю не коштували так дорого оди його, як мені сі два віршики; та, на жаль, для нащадків ся пишна повна квітка нашого письменства, не розвинувшись, зів'яла навіки!!!
На різдвяні свята ми повинні були повертатися додому. Батенько наказували нам привезти свідоцтва про навчання та поведінку нашу. Не знаю, які атестати одержали брати, гадаю, що непогані, бо Петруся боялися не тільки ритори, а й самі філософи; він лишав поза увагою ученість їхню, а в разі непокори й противенства дубасив їх хоробро, і ніхто не смів з ним змагатися. Та й б'ючись навкулачки, коли ми ходили під проводом декотрих учителів, що під простою одежею ховали свою знаменитість, і там Петрусь був законодавцем; де стояв він, там була й перемога. Високий на зріст, широкоплечий, мужній, безстрашний, хоробрий, запальний, гарячий, за дрібницю, хоч кого, одразу по мордасу — і виходив навкулачки; все трепетало перед ним. Він од фортуни обдарований був геройськими прикметами! То як же такому не одержати, по всій справедливості, луччого атестата? Один з начальників в училищі казав, бувало, про нього: «Та й молодець же хлопець! Сильний родом, сильний багатством, сильний і силою своєю».
Брат Павлусь іншими якостями доскочив загальної любові й пошани. Природою покривджений у своїй «натуральності», як висловлювались про нього вчителі, він був багатий на хитрий, тонкий, винахідливий розум. Щоб мати більше коло для вчинків своїх, він пристав до бурсаків, і, щиро кажучи, через його способи вони розкошували в харчу та в іншому. З усіх подвигів його коротко скажу про такий: він виходив завсіди на базар, прихопивши з собою вудку з білим кінським волосом, зв'язаним завдовжки сажнів п'ять, а вудку закривши якоюсь принадою для птиці. На кожному базарі звичайно ходять свійські птахи: кури, гуси, індики — і живляться крихтами. В купу їх Павлусь кине вудочку і з волоском одійде далі, дожидаючи, поки удочку схопить індик. Тут Павлусь побіжить щодуху, а бідний індик, почуваючи біль у горлі, не може опиратися вудочці, що тягне його, і біжить, як навіжений, витягши шию, очі витріщивши й розчепіривши крила. Народ, не помічаючи, що попереду біжить школяр, а також і волоска, яким тягнуть індика, дивиться на незвичайне становище птиці, дивується й кричить: «Диви, диви! От чудасія! Сказився індик!» У брамі бурси зустрічають переможця тріумфом, а здобич, схопивши, негайно ріжуть і на бігу скубуть і, як тільки вбіжать на кухню, кидають у казан.