Постачивши отак чи ще якимось способом бурсакам харч, брат Павлусь потурбується забезпечити їх і питвом. Для сього він підшукає широку шинелю, вбереться в неї якось хитромудро, сховавши під нею два штофи на особливих шнурках, і, наповнивши один водою, а другий лишивши порожнім, іде до шинку. Там він рішуче вимагає налити в порожній штоф горілки й спитає сміливо, скільки слід за горілку грошей; а штоф з одержаною горілкою сховає за горб свій. Почувши, що треба за штоф горілки заплатити двадцять копійок, він розсердиться, вилає шинкаря і, немовби спересердя, витягне знову назад штоф, спритно підмінивши його на той, що з водою, і виливає її в діжку, кричучи, що йому такої дорогої горілки не треба. Шинкар, не маючи часу з ним торгуватися та сперечатися, гадаючи, що він свою горілку одержав назад, жене Павлуся від діжки. Павлусь урочисто поспішає до бурси, де й дістає належну подяку.
А що тільки він виробляв, ходячи по базару й збираючи секретно бублики, паляниці, яйця, мак тощо! І треба віддати честь його спритності робити се і незвичайній здатності викручуватися, коли Павлуся часом застукають і спіймають на слизькому; о, тут правда завсіди була на його боці… Ні, якби не каліцтво його, він пішов би далеко на честь фамілії Халявських.
І як отакому талантові не дати атестата? Слід було б списати всі його вчинки й тонкощі та надрукувати великою книжкою, додавши малюнки. Хай би теперішні молодики читали й, наслідуючи, гострили б свій ум. Та куди їм?
Доміне інспектор, заради користі своєї та вигоди, виклопотав і мені свідоцтво, в якому сказано, що я «був у синтаксичному класі й як за навчання, так і за поведінку ніколи не був покараний». Все те правда. Я бував у класі, та чи вивчав що або зовсім нічого, ніхто за тим не стежив, а що я дуже, дуже рідко приходив, то й про поведінку мою не було нікому відомо. Коли інші мучилися, слухаючи всякі дурниці російською та латинською мовами, я спокійнісінько слухав мудровані казки, які мені по черзі розповідали бабуся та Юрко, або грав з ними в швайку, в карти тощо. Карати мене, окрім доміне Галушкинського, ніхто не міг; а я дуже добре знав, що він боявся матінчиної неласки й тому не чіпав мене.
Батенько, не добравши гаразд справжнього значення свідоцтва, були дуже вдоволені й нарівні з братами, коли ми приїхали додому, вшанували й мене гостинцем — свіжим зимовим яблуком.
А радість матінки, коли вона побачила дітей своїх — і, здається, найбільше від усіх мене, — що повернулися здоровими й не схудлими, була невимовна. Я навіть захворів: так мене загодували і печеним, і вареним.
Коли ж матінка дізналися, що доміне Галушкинський, за умовою з ними, потай від батенька зробленою, не виснажував мене навчанням, то подарували йому з батенькової шиї чорну хустку, а другу, нову, бавовняну, в кишеню, чим він був вельми задоволений і вдячний. Та, окрім того, ще ось що.
Приїхавши, я побачив у домі деякі зміни. В матінчиній спальні, на лежанці, стояла мідна посудина, а до чого вона — я ще не знав. Бувши від природи цікавий, я розпитував, що то за посудина й до чого вона придатна? Матінка сказали мені, що се «самовар», у ньому, мовляв, гріється вода, а з води готується напій, що зветься чай, котрий, «хоч і дорогий, каналія!» (так матінка висловились), та через те, що скрізь входить у вжиток, то й вони, заради честі роду нашого, завели його в себе, і Хіврю віддали в науку готувати чай, і вона його майстерно готує. Тут вони обіцяли почастувати нас завтра сим напоєм. «Воно, правда, і смачне (так казали матінка), та якось гидко, не ївши, не пивши, вживати його. Ти, Трушку, завтра зроби так, як я роблю в той ранок, коли готують чай: збігай у булочну, там будуть на сніданок готувати пиріжки, млинці та булочки; так ти нахапай там чого побільше, та й вживай тоді сміливо чай; він тобі видасться приємним. От кофе так не можу пити, з душі верне, хоч його й після обіду слід заживати. Я його й не заводжу, і не посилаю Хіврю вчитися приправляти його. Раз тільки я його й пила у своєї куми Олени Василівни — так тьху!» — Тут матінка, повернувшись у той бік, де живе Олена Василівна, плюнули з обурення на її кофе.
Гляньте ж, що тут за комедія вийшла другого дня. Ото ми зібралися всі коло столу, на котрому вже шумів самовар, а Хівря клопоталася біля нього і тільки, знай, закидала своє довге волосся на потилицю, щоб не падало в чашки, і це нас дуже розважало. Матінка, як звичайно турбуючись про нас, розтлумачили нам, як виливати чай із чашки в блюдце, як дмухати, щоб остудити, і як потім накрити чашку. Все готове, і нам подали по чашці чаю. Я виконав за матінчиною попередньою радою і нахапався в булочній всякого печива до того, що мене спрага взяла, і через те чай видався мені дивним напоєм, так само, як і братам моїм. Правда, пах він і на смак був такий, що чисто тобі мило, бо матінка нам так казали: «Сієї проклятої трави не можна ні з чим держати, так і переймає чужий запах. Се розумна Хівря держить чай в одній скрині з милом». Рантом на сьому слові матінка дуже розгнівалися, почервоніли, як кров, і напустилися на Хіврю, чайну куховарку, навіщо вона так багато води налила в чайник; більше як чашка зосталося, а куди з нею подітись? Чи не забагато буде, як такий дорогий напій та виливати! «Хіба ось що зробити», — сказали матінка і повеселішали, що не пропаде марно чайна вода.