Я кажу, що Петрусь був незвичайного розуму. Він мав талант завсіди забігати наперед. Чи то за обідом, коли ще борщ не з'їли, а він уже встигне печеню покуштувати; чи то в боротьбі, ще не зчепившись добряче, а вже ногою підбиває супротивника. Отак і в науках: йому пропонують початок, а він уже за кінець хапається. От і тепер, ступивши так швидко, він спантеличив зовсім Олексія Пантелеймоновича до того, що той, пригладжуючи свого чуба, одійшов набік та й каже: «Як у тому училищі, де і я вчився, науки через тридцять літ удосконалилися! За мене — а я слухав філософію — неодмінно слід було на задане запитання відповідати логічно; а тепер бачу, що, замість відповіді, слід запропонувати нову, сторонню відповідь, що затьмарює тему. Умудряється народ, і — будь я шельма! — якщо діти ваших синків, з свого боку, не вигадають ще чогось до удосконалення наук!» Тут він раптом ударив себе в лоба і сказав самовдоволено: «Щаслива думка! Я вам запропоную письмове запитання; прошу відповідати на папері».
Тут він, схопивши аркушик паперу, написав: «У чому полягає гожість красномовства в промовах і вченні Ціцерона, Платона та Сократа?» — і урочисто сказав:
— Ви ритор: вам легко вирішити. — І подав Петрусеві перо.
Та не на такого наскочив. Брат Петрусь тільки оком глянув на писане, як одразу ж і сказав:
— Не можу відповідати, бачачи неправильність запитання. Дозвольте виправити. — І тут же, не дожидаючи згоди супротивника, закреслив імена філософів і написав по вищому вченню:
Platon’а, Ciceron’а, Socrat’а.
Нене моя! Якого сорому набрався Олексій Пантелеймонович, побачивши премудрість, якої за його часів нікому й уві сні не снилося! Почервонів отакечки саме, як добре зварений рак! NB. Та й правду кажучи, було чого! І, схопивши свій папір, він зім'яв його при всіх і, втираючи піт з лиця, сказав глухим голосом: «Після такої глибини премудрості всі наші знання ніщо. Щасливі нащадки, прещасливі нащадки! Ну й голова ж!» — зробив висновок Олексій Пантелеймонович, звертаючись до батенька й на слові голова підморгуючи на Петруся.
Батенько просили його взятися за Павлуся; і Олексій Пантелеймонович спитав:
— Що є російська граматика?
На Павлусевому обличчі непомітно було ніякого замішання. Відомо нам було, що він нічого не вивчив; та я, знавши його винахідливий розум, не боявся нічого. Він самовпевнено виступив на два кроки вперед, підніс голову, очі втокмив на стелю, як у книжку, руки навкося опустив уперед і почав, не переводячи духу.
— Російська граматика. Твір Михайла Ломоносова. Санкт-Петербург, коштом Імператорської Академії наук. Тисяча сімсот шістдесят п'ятого року. Повчання друге. Про читання різнорідних чисел. Російська граматика є філософське поняття, до сього нас веде саме єство: бо коли я думаю, що, помноживши дільника на сім разів по сім — тридцять сім; п'ять на вісім — двадцять вісім; тоді називний відмінок кому, давальний кого, кличний про кого, сьоме прийменник, восьме займенник, дев'яте не украді… — І так далі, та як пішов, як пішов! Наче з гори, не спиняючись і не моргаючи очима, а голосом рішучим і з цілковитою певністю, що каже слушно.
Олексій Пантелеймонович з подиву спершу роззявив рота, потім підніс угору руки, кінець кінцем, кинувся до Павлуся та й ну його обіймати й кричати: «Годі, годі! Я здивований!.. Спинись!.. Відпочинь!..» Та куди там! Наш молодець, немовби осідлавши вченість, жене її, небогу, на всю руку і мчить щодуху, ламаючи й трощачи все, що трапляється назустріч. Тріщить граматика, репається арифметика, свистить піїтика, на друзки розсипається логіка… Аж ось якось утихомирили його, і він спинився, захекавшись. Дивний розум, швидкість думок, меткість язика, спритність незвичайна!.. Так, ото була людина!
Потап Корнійович і від Петруся був у нестямі і вихваляв його добірними словами, а коли закінчив промовляти Павлусь, то він не своїм голосом скрикнув: «Та се ж геній, йому в академії нема чого вчитися. Поздоровляю, Мироне Йосиповичу, поздоровляю! І слід безсторонньо сказати, що старший син ваш має багато ума, а другий багато розуму. Як на мене, то се різні темпераменти. Різниця уміти і різниця розуміти: а все те велике діло. Справді-бо, ви щасливий батько, Мироне Йосиповичу, щасливий! Давайте нам побільше таких фаворитів… Ні, не так: патер… патрі… патріотів. Послухаймо, що скаже третій?»
У мене душа так і завмерла! Я не мав ні Петрусевого ума, ні Павлусевого розуму; тож таки просто не знав нічогісінько і не міг придумати, як викрутитись. На щастя, заспокоїли мене, запропонувавши в міру знання мого запитання.