— Із зовнішності вашої фізіогноміки, — так, звертаючись до мене, звисока почав Олексій Пантелеймонович, — я через мою прононціацію бачу, що з вас буде чудовий математист, а тому питаю: вісім та сім, скільки буде?
Спочатку я прибрав розумного вигляду Павлуся: очі втокмив на стелю і руки опустив, та, почувши запитання, повинен був мерщій руки заховати в кишені, бо я, наслідуючи метод доміне Галушкинського всю арифметичну лічбу робив по пальцях і суглобах. Знаючи твердо, що в мене на кожній руці по п'яти пальців і на них чотирнадцять суглобів, я швидко полічив вісім та сім і, не зводячи очей з стелі, відповідав задовільно.
— А п'ятнадцять і вісімнадцять?
Запитання важкувате, бо не ставало у мене суглобів, і я був замислився й гадав, що мушу звернутись до пальців на ногах; проте, перевіряючи в думці, я виявив, що сього способу не треба; і хоч я відповідав більше ніж за чверть години, та відповідав правильно.
Отак я відповідав на всі задачі добре, дарма що мене лякав один суглоб на вказівці, перев'язаний, бо я порізався; та я впорався з ним спритно й ніде не помилився.
На моє щастя, екзаменатор, як сам казав, не міг більше питати, забувши приклади, надруковані в книжці арифметики, в котру він не заглядав, відколи вийшов із школи.
Похвали сипалися й на мене. На думку Олексія Пантелеймоновича, хоч у мене й не видно такого ума та розуму, як у старших братів, проте помітно незвичайну глибокодумність. «Гляньте, — казав він далі, — як він не одразу відповідав, а обмірковував дану йому пропозицію, роздумуючи її, метикував — і аж потім уже казав розв'язання».
А я — та будь я гунстват — якщо обмірковував щось чи обдумував; я не знав, як то люди обмірковують і обдумують; я просто лічив по пальцях і, кінчивши лічбу, оголошував відповідь.
Вичерпавши всі похвали, Олексій Пантелеймонович звернувся з запитанням до Кіндрата Даниловича, кого з нас він має за найученішого?
Той, давно нудьгуючи через повільність науки й нетерпляче дожидаючи обіду, відповідав як гоже було його думкам: «Звольте бачити: від людини до скотини; а я сих паничів уподібнюю до птахів. Приміром сказати: візьміть гусака, індика і селезня. їх три, і паничів, виходить, троє. Потім: птиця вигодована, паничі виховані; птиця засмажена, паничі вивчені; от і виходить, що все воно одне. Тепер поставте перед мене всіх їх засмажених, розуміється, птиць, а не паничів. Крий боже, я нікому не бажаю смерті безпричинної; за що ж їх смажити? Так ось, як подасте мені їх, я припускаю, що всіх їх з'їм, проте не беруся вирішити, котра птиця смачніша за іншу. Різні смаки, різна й насолода. Так і з паничами. Різні уми, різні знання, а все нарізно добре, як смачність у гусаку, індику та селезні».
Олексій Пантелеймонович отетерів від такого розумного уподібнення і, дивлячись на нього довго й роздумуючи глибоко, спитав поважно: «Якої школи ви досягли?»
— Записаний був у інфімі, — меланхолійно відповідав Кіндрат Данилович, — та як уперше входив до класу, то дуже завинив, і тут же був одведений під дзвінок, де, одержавши належне, одразу ж прожогом утік і далі не тільки до школи не входив, а далеко обминав і весь будинок її.
— Дивно! — промовив Олексій Пантелеймонович, здвигаючи плечима. — А ви свою дисертацію виголосили логічно і конклюзію зробили за всіма правилами риторики.
У відповідь на се Кіндрат Данилович шанобливо вклонився Олексієві Пантелеймоновичу.
Батенько, слухаючи наш іспит, спітніли дуже, звісно, від внутрішнього хвилювання. Та й не дивно: хай усякий батько поставить себе на їхнє місце. Прийнявши поздоровлення з щастям, що мають таких незвичайних дітей, вони погладили нас — навіть і мене — по голові й наказали йти в паничівську кімнату.
Під час нашого іспиту доміне Галушкинський відлучився: їздив до знайомих. І без нього брати мої були в захваті від своїх пасажів, що так вдалися їм. «От як ми сих учених обдурили (пошили в дурні. Се слово найкорінніше бурсацьке, та, як чую, воно вийшло з свого кола й пішло далі), — майже кричав з радості брат Петрусь. — Прекрасне правило доміне Галушкинського: коли люди, розумніші за тебе, вже близькі до того, щоб викрити твоє незнання, так напусти їм туману, і ти найпростішою пропозицією спиниш їх, одвернеш від предмету й змусиш припускати в тебе більше знань, ніж оних буде в тебе наявно. Дякую Platon’ові, Ciceron’ові, Socrat’ові. Вони прикрили моє невігластво, і — будь я гунстват, якщо згодом не будуть мене в таких випадках наслідувати, щоб за недоумством сховати своє невігластво».