Що ж робили матінка під час нашого іспиту? О! Вони, через свою материнську гарячність, не втерпіли, щоб не підслухати за дверима; і, бувши найбільше від усіх задоволені мною за те, що я один відповідав до ладу і так, що вони могли мене розуміти, а не так — казали вони — як ті лобурі (себто брати мої), котрі чорти його батька знають, що вони мололи з сих дурних наук; і дали мені великий медяник та наказали пограти на гуслах, приспівуючи.
Я пропустив сказати про важливий пасаж у житті моєму, котрим особливо потішав матінку, коли повернувся з училища додому.
У місті в меланхолійні години доміне Галушкинський часом грав на гуслах, котрі він якось придбав і на котрих він майстерно вигравав вісімнадцять п'єсок. Випробовуючи мене щодо вчення в тому чи тому, він надумав: а чи не візьмусь я хоч на гуслах грати? І заходився випробовувати моє обдаровання. І що ж? Я взявся, зрозумів і вигравав аж п'ять п'єсок і половину шостої й усе дуже справно, не запинаючись, а особливо чудово гуділи в мене баси, хвилин п'ять не замовкаючи.
З цим новим талантом, що відкрився в мене, я прибув додому, привізши з собою і гусли, котрі стали моєю власністю через міньбу на одну річ з одежі. Добре. Ось я, не кажучи нічого, та й вніс їх до матінчиної опочивальні. Вони подумали, що се скринька, так просто — і нічого собі… Та треба ж було бачити їх подив і, кінець кінцем, радість, захоплення, нестяму, коли я, відкривши гусла, став перебирати по струнах, щоб показати, що я дещо на гуслах граю.
Витерши радісні сльози та розцілувавши мене, вони загадали мені грати. Я вразив їх! Я заграв і заспівав. Голос мій проти колишнього ще вдосконалився і, перейшовши з дишканта в тенор, став дзвінкіший і різкіший. Я грав і співав відомий кантик: «Вже ж я муку лютую терплю заради того, кого вірно люблю». Матінка плакали ридма й потім пояснили мені, що, мовляв, ся пісня як навмисне складена на їхню комплекцію, «що вже я терплю від твого батька, так і не приведи господи нікому! І все те заради того, — кінчили вони за віршотворцем, — що вірно його люблю! Повтори, душко, ще цей солодкий кантик». І я співав, а вони ридали.
Потім я заспівав другий кантик: «Міркував я багатенько, хто на світі щасливенький?» Він їм подобався музикою, а не словами: «Цур їй, душко! Се мужська, не грай при жінках. Я, та гадаю, що й уся жіноча стать не тільки самі не люблять міркувати, а й тих, хто міркує, не люблять. Чи не знаєш іншої якої!..»
Я заграв: «Ой де ж, ой де сховатися? О лютий день! О лиха година!» Слухали вони, слухали і раптом мене спинили: «Не грай і сієї, — сказали вони, — се, бачиш, складено на страшний суд. Тут розуміють і лютий день, і лиху годину, і де сховатися!.. Ох, боже мій! Я і подумати боюся про страшний суд! Я, дякувати богові, християнка: так я сю жахливу думку усуваю від себе. Чи нема іншого кантика?»
Я вмів жваво вигравати «Камарицьку», під яку, як мені казали, і мертвий би не влежав, а затанцював; проте не грав при матінці, боячись, щоб часом не розібрала їх музика й щоб вони не пішли танцювати, що вельми непристойно було б у тодішньому їхньому меланхолійному захопленні. Отож я заграв і заспівав «Владичице душі моєї, спізнай, якою пристрастю палає дух нещасний». Коли се бачу, встали від мене, почали ходити по кімнаті, щось шепотіти з великим почуттям і, б'ючи себе в груди, втирали сльози. Що вони були неписьменні, то й не розібрали, що се любовні слова, а розуміли їх у противному понятті. Особливо ж, коли наприкінці сього кантика я повинен був, майже скрикуючи, співати: «О, не зцілити пристрасть ту мою», матінка, ще дужче вдаривши себе в груди, виголошували: «Ох, справді, не зцілити страсть мою… Ось уже мало не шістдесят літ мені, а страсть палає».
Заради користі своєї, я мовчав і не розтлумачував їм прямого поняття пісні. Навіщо? Мене, за мою солодку музику, завсіди одгодовували всякими ласощами, і завсіди, як тільки батенько прогніваються на матінку і їм добре-таки перепаде, вони шлють по мене і накажуть проспівати: «Вже ж я муку лютую терплю», а самі так плачуть, що нема й краю тому плачу! Ввечері, на сон грядущий, накажуть співати: «Владичице душі моєї», а самі все шепочуть і плачуть.
Не тільки матінці подобалася моя гра та співи, а й найстарша сестра Софійка, що вже два роки тому, себто коли їй вийшло чотирнадцять літ, наділа корсеточку та спідничку, а до того бігала в самій льолі, тільки пояском підперезана, так і Софійка дуже полюбила сі вправи й щиросердно мені казала: «Добре брат Павлусь дзвонить, дуже добре, — я завсіди заслухаюся; та ти, Трушку, на гуслах лучче граєш». З вдячності я взявся її вчити; та чи я не міг навчити, чи вона не могла перейняти, а тільки їй не повелося на гуслах і вона лише співала зо мною і, разом зо мною утішаючи жалі матінчині, тішилась і ласощами. Ах, як ми голосно і виразно співали «Владичицю»! Та що й казати? Тепер таких нот і такого віршування не почуєш… Усе минулося!