Ото ті навчання, ті науки змінили весь світ і всі звичаї. Просвіта, смак, освіченість, політика, поводження — все не таке, як, бувало, за наших часів. Усе не те, все не те!.. Здихнеш — і замовкнеш. Замовкну і я про них і далі порівнюватиму наші часи з теперішніми.
ЧАСТИНА ДРУГА
Добре. Отже, поки там що до чого, візьмуся порівнювати, як закохувалися в наші часи та як тепер.
Доміне Галушкинський, рідкісний наставник наш, казав, бувало, що кохання се незбагненне почуття; далеко приємніше, корисніше й чудовіше за всякі гарячі напої; від нього паморочиться найрозумніша голова, щоправда, через нього часто шиються в дурні, та сей дур такий приємний, такий чудовий, такий… Тут у нашого реверендисиме кров бухала в лице, очі блищали, як метеори, він дрижав усім тілом, задихався… і падав на постіль, наче сп'янілий.
Сини мої — се вже друге покоління — звісно, теж наслухавшись від своїх наставників, казали, що кохання є душа життя, життя природи, гарність раювань, повне світло щастя, есенція з усіх радощів;»якщо й завдасть неймовірного жалю, то одним подувом ласки знищить усе і зачарує на цілу вічність. Се троянда з квітів, амбра з пахощів, ранок природи… Та інше все таке.
Нинішнє, — або теперішнє, не знаю, як правильніше сказати, — покоління, вже онуки мої, маючи своїх Галушкинських у іншому форматі, себто костюмі, з іншими висловами про ті ж самі поняття, з іншими вчинками за колишніми правилами, від них, отих нових реверендисимів, наслухавшись, кажуть уже, що кохання є приємна розвага, що для нього можна пожертвувати вільною півгодиною; часто се потреба під час турбот, важких для голови, стакан лимонаду спраглому, а не тому, що в спокої перебуває; потреба, не варта найменшого роздуму, а не тільки дозволу володіти душею, не варта й неспроможна завдати людині хоч трохи досади, а ще менше гіркоти. «Батьки й прадіди наші, як у всьому, так і в коханні, були дурні і захоплювалися ним, як чимось серйозним, здихали, навіть плакали і — найбільша дурість! — умирали волею і проти волі, коли слід би на кохання дивитися як на ніщо». Так кажуть онуки мої.
Не знаю, на чиєму боці з отих, що так по-різному мудрують, правда і що про кохання скажуть ще попереду; та я, що жив за часів доміне Галушкинського й під його керівництвом, я кохав згідно з правилами й почуттям сього великого педагога.
Приятелька моєї матінки, вдова, мала одну дочку, спадкоємицю ста душ батьківських з іншим приналежним добром. Ся вдова, вмираючи, не мала кому доручити дочку свою Тетясю, тож просила матінку взяти сироту під свою опіку. Матінка, що були вже дуже жалісливі до всіх нещасних, погодилися на прохання приятельки своєї і, поховавши її, привезли Тетясю до себе додому. Це сталося перед тим, як ми приїхали з училища.
Приїхавши на свята додому, я побачив Тетясю і звернув на неї увагу менше, ніж на матінчин самовар. Не знаю, чи то зовнішність Тетясина була така звичайна, чи доля моя не прийшла, тільки я дивився на неї й не бачив, бачив і не дивився. Вона була з моїми сестрами, з котрими я, через різні справи, рідко бачився, окрім Софійки, котру я вчив грати на гуслах і співати кантики.