Справді, що могло привернути мою увагу? Тетяся була літ 15 дівчинка, ростом її вигнало, худа, та згодом я помітив, що вона вигулюється… Обличчям ні чорна ні біла, ні те ні се, щічки повні, рум'яні та зрідка рябуваті, очі сірі, попервах наче й нічого, а потім… шельмуваті оченята!.. ручка повна, з довгими пальчиками… і, далебі, нічого більше, що б отак упадало в очі! Онуки мої, описуючи красу жінки (про дівиць, через непристойність, вони й не думають і не звертають на них уваги; заміжніх тільки удостоюють тим, що помітять і шукають їхньої ласки), завсіди починають з ніжок, ними зачаровуються, ними захоплюються, а все інше — то як додаток. У нас, бувало, так, що перше розглядаємо голову, а тоді вже дивимося на всю.
Отож ся Тетяся й була для мене ніщо, як так само і я для неї. Ми бували й разом з нею, та як нічого, то так нічого и не було.
Минули свята, треба було братися за роботу. У матінки ніхто не куняй. Баби, й дівки, й челядь самі собою, а діти самі собою. Панночкам, що вже стали зватися «баришнями», загадано було «вибирати пшеницю». Ся пшениця потрібна була, щоб зробити з неї борошно «на паску» до майбутнього великодня. Для такого борошна треба було, щоб пшениця була зерно до зерна, і для того баришні сідали за стіл і, розсипавши по ньому пшеницю, все нечисте з неї геть до останку вибирали й викидали, а потім чисту, вже вибрану пшеницю відкладали осібно. Робота корисна, приємна і схиляє до меланхолії.
Мене, як свого пестунчика, котрого матінка місяців три не бачили, тепер не пускали до братів у паничівську, і я здебільшого сидів у їхній опочивальні на лежанці та неодмінно чимось ласував; не пустили вони мене й після свят до братів, а посадили разом з сестрами вибирати пшеницю. Матінка мене тим переконали, що треба, мовляв, мені привчатися до господарства, а ся справа є найбільш господарська й вельми корисна. Я не нудьгував за такою роботою, знаючи, що матінка не перестануть усолоджувати мене всякими наїдками. З нами разом робила се господарське й дуже корисне діло Тетяся, а сестра Вірка розважала нас усякими веселими казками та приказками.
Отож ми вибираємо пшеницю день, два — і нічого. На третій день нас розсадили по різних столах: по дві сестри сіли на осібних столах, а Тетяся сіла осібно, і коли я прийшов до них, то дуже натурально було, що я повинен був сісти за один столик з Тетясею. Матінка, як уже відомо, були такі — де треба — хитренькі. Давня річ, а в сьому случаї мало вони не схитрували, як виявиться згодом. А тут іще до їхніх хитрощів утрутився всесвітній шалапут, пустун, що тішиться муками смертних, крилате боженя, сліпе, що все бачить, одне слово — Амур, пещений синок Венерин.
Отож, коли я сів за один стіл з Тетясею, наміряючись вибирати пшеницю, я, сідаючи, торкнувся своїм коліном її коліна… Здається б, нічого: хіба мало трапляється стукнутися коліном або ще якось будь з ким, і нічого ж; а гляньте, що сталося зо мною!.. Під час сього зіткнення мене раптом наче снігом обсипало: я задрижав, та сей дрож був не від холоду чи остуди, а від сильного жару, котрий зненацька спалахнув у мені… Я нічого не бачив: ні пшениці, розсипаної передо мною, ні Тетясі, що сиділа насупроти мене… В голові зашуміло, а серце так і закалатало. Доміне Галушкинський потім уже пояснив мені, що сталося те зо мною від першого ураження Амуровою стрілою, котру він — бестія! — вмокає для сього у води річки Стікса.
Добре. Отож як я все те переніс, то й почуваю, що туман минає, пшениця передо мною так і стрибає направо й наліво; я хочу схопити якусь зернину, так рука моя дрижить дуже й не може взяти зернини ні пшеничної, ні ячмінної, ні якої іншої, що лежить у ній. Ослін підо мною дрижить, грубка хоч і велика, а дрижить, стіл, вікна, сестри, стіни, Тетяся, — все, куди не гляну, ходором ходить. Однак не подумайте, щоб усе те справді дрижало, о ні! — все стоїть спокійно й перебуває в безпеці; се я один тільки дрижу всім тілом і духом, або, як доміне Галушкинський казав, трепеще в мені вся фізика, або природність, так само як мораль, або звичайність. Ото, як передрижала вся моя звичайність і я помалу став очунювати, то й узявся вибирати далі пшеницю.
Та, вибираючи собі далі, я зажурився і залюбки згадав про солодкотягучий стан, у якому я був. Як би то його відродити в собі ще? Відомо, як і чому виникло перше хвилювання; отож, я, затаївши дух, немовби вибираю пшеницю, а сам тільки пересипаю її та спідлоба дивлюся на Тетясю… і, будь-що-будь!.. штурх її тихенько коліном… вона зашарілась… о, щастя!.. почервоніла, губками заворушила, наче готуючись з кимось цілуватися, задрижала… а на мене не дивиться.