Однак послали по Софійку.
Куди там! Вона всіх посланців перебила, і якби її не обманули, то й не звели б відтіля весь день. А то як зманили з горища й ввели в осібну кімнату, то туди й жениха впустили. Софійка (так її матінка навчили) від нього і руками, й ногами та, знай, кричить: «Не хочу, не піду!» Проте жених, роздивившись її уважно, сказав матінці: «Моя, беру! Благословіть тільки». Та як воно й не подобатися комусь отакій дівці? Велика, повна, рум'яна, чорнява і наче вусики висіялися коло великих, товстих, червоних губ її.
Матінка дуже зраділи, що дочка їхня подобалася такому достойному чоловікові, і потім з полковником міркували, коли вчинити весілля тощо, і тут уже, до речі, стали розпитувати: хто такий жених, як звати, відкіля, що він має, чи не водиться за ним чогось поганого, себто чи не п'яниця він, чи не картяр, чи не забіяка і всяке таке. За наших часів просто про все таке намагалися дізнатися завсіди до весілля, щоб опісля не журитися.
Се ще не були змовини і не те, щоб, по-теперішньому, слово дано: зовсім ні. Часто траплялося, що отак запевнений жених, повертаючись захоплено додому, знаходив у себе в колясці гарбуза; після цього, діставши отаку ясну відмову, він не смів уже більше в домі заявлятися. А тому й матінка, хоч і ласкаво поводилися з женихом і начебто теє-то як його, проте в думках пряли своєї: вони хотіли перше про все докладно довідатися щодо жениха та достатку його, а тоді вже вирішити як воно покаже. За наших часів се були хитрощі: мати жениха напоготові. Часто бувало, що є три, п'ять женихів воднораз, усім дано слово, про всіх збирають відомості, а потім одному віддають дочку, а іншим підносять гарбуза. Само собою розуміється, що наречена нічого не знає й не має права вибирати, а одержує і кохає того, кого їй дадуть. І добре було! Ніхто не брався розглядати, чи схожі їхні вдачі, дошукуватися співчуття, пильнувати симпатії душ — нічого того не бувало! Живуть собі та й живуть. Хіба що тільки на похороні когось із них почуєш, що друга особа або вихваляється щасливим життям, з ним проведеним, або перелічує всяке поневіряння, що від нього зазнала. За життя ж їхнього ніхто нічого за ними не примічав: мали їх за добрих людей. Тепер же — ' нене моя! — другого дня після весілля знаєш, чи щасливе подружжя одне з одним, чи як кіт з собакою.
Та повернімося до своєї матерії. Тільки як же ото схибили матінка, розмовляючи з полковником, так я й не надивуюся, а особливо, знавши їхній тонкий розум і природну хитрість, котрою вони іноді навіть і батеньком управляли. Говорячи про сватання сестри, вони сказали, що бажали б поспішити видати Софійку скоріше тому, що їм треба сина оженити…
— Якого сина? — спитав здивовано полковник. — Невже Петра?
— Та ні, — відповідали матінка, — сей бовдур, мабуть, тільки про те й думає, та ось йому (тут матінка в той бік, де був Петрусь, показали здоровенну дулю)! Я свого синка-пестунчика, Трушка, хочу оженити.
— Даруйте, пані-добродійко! (Полковник з матінкою був політичний і завсіди величав їх панею-добродійкою, наче якусь особу). Даруйте, як то його женити? Він ще хлопчик, дитина.
— Ого! — заперечили матінка. — Та в нього вже не дитяче на думці. Раніше оженити, так він і поняття не буде мати про гуляще життя і хоч-не-хоч буде вірним чоловіком. До того ж він уже закохався в ту баришню, на котрій я гадала женити його.
— Ви погубите його й ту нещасну дівчину, на котрій жените його, — сказав полковник запально. — Лучче віддайте його в училище, хай він далі вчиться.
— Ох, мій батеньку! (Так матінка висловлювались про особу, яку вони шанували. Було за що шанувати ворога вашого сімейства! Ось послухайте далі). Як йому вчитися далі, коли він і не починав ще вчитися? — Тут вони розповіли полковникові про всі свої штучки: як підкупали доміне Галушкинського, щоб мене не обтяжував навчанням, і як я спритно прикидався хворим, щоб не ходити в училище. — І до чого, мій батеньку, та наука? — промовляли матінка. — Голова не шлунок. То шлунок чим хочеш обтяжуй, усе минеться, можна зчистити; а як голову обтяжити граматиками та арихметиками (матінка через неписьменність не могли правильно назвати наук) і вони там заколобродять, то вже й александрійський лист не допоможе. — NB. І навіщо було матінці заходити в такі роздуми. Вони себе тим убили. Ось послухайте.
Полковник замислився і, як людина, що бувала в Петербурзі, отже, навчилася там усяких хитрощів, замовк, начебто й погодився. Потім, від'їжджаючи, став просити, щоб матінка пустили завтра любих синків своїх до нього обідати. Бідні матінка, нічого не. підозрюючи й не передчуваючи лиха, погодилися й дали слово.