Тільки тепер признаюся, що я багато в чому лукавив, буцім не можу навчитися. Його високоблагородіє скільки разів обіцяв надати мені звання повного капрала, якщо я буду справний і засвою все. Та хто б же звелів мені вчинити таку дурницю, щоб допоминатися вищого чину? Якщо москалеві так важко, то капралові — і не приведи господи! Сам знай усе та ще вчи іншого. Ні, не на такого наскочили! Одного разу — сміявся ж я дуже з своєї витівки! — щоб заохотити, мені дали чин капрала. Добре. Що ж робити? Я взяв та й почав, наче нічого не розумію, все робити навпаки; коли, бачу, дають наказ що «капрала Халявського за лінощі, нетямучість, недбальство до служби і взагалі за нерозсудність розжалувати в рядові». Отак їх треба вчити, як я вчив!
Кінець кінцем, надійшов указ про вольності дворянства, за яким можна було мені, як природному дворянинові, кинути службу. Я не знав, з якого кінця підійти, щоб вирватися швидше на волю; отож мені й порадили добрі люди звернутися до ротного писаря. От голова була! Я не знав, у яких училищах він учився, тільки в десять разів був розумніший від доміне Галушкинського, котрий, бувало, п'яти слів не напише, не вимазавши піваркуша паперу. А писар, навпаки, воднораз компонував і переписував начисто, так що — повірите? — двічі не понюхав табаки, як уже готовий напір, і подає мені підписати.
— Що писати? — питаю я. — Розтлумачте мені, пане писарю!
— Пишіть ось на тому місці: «До сієї супліки».
— Матінко-голубонько! — скрикнув я, впустивши перо з рук, — нізащо в світі не напишу сього жахливого слова! За сим словом мене взято на службу…
— А тепер за сим словом вас пустять, — так умовляв мене господин писар і сказав: — Воно хоч і однакове слово, та тільки зумій наш братчик, писака, до речі його вписати, то воно й поверне в другий бік. Не в слові сила, а в тому, щоб уміти до місця притулити його; а то вже наше діло, ми тим держимося. Не бійся ж, брате, нічого і підписуй сміливо. — Такими розумними й ученими доказами переконав він мене кінець кінцем, і я, не довго думаючи, підмахнув і підписав.
На моє особливе щастя, його високоблагородія господина полковника на той час, через від'їзд до Києва, в полку не було, а попав мій папір через якийсь случай до господина прем'єр-майора. Він покликав мене до себе й довго умовляв, щоб я служив, старався в службі, й якщо б тільки зробив успіхи, то мене вивели б у «фендрики» (тепер прапорщики), а там би, мовляв, і далі пішов.
«Дякую за добру раду! — подумав я. — Добрий кожух, та не на мене шитий, дома мені буде лучче». Отож, не слухаючи ніяк його ради, бо мені те все не подобалося, я наполегливо просив повної одставки, котру я одержав з нагородою чином за службу понад два роки — одставного капрала.
Ніякими словами не можу висловити радості моєї, коли я дізнався, що мені тепер вільно повсякчас правою ногою виступати, ходити згорбившись, перевальцем і як мені заманеться і що можу виїхати з своєї роти! Тої ж години я поспішив найняти конячку і, не оглядаючись, подався додому. На втіху мою, се недалеко було.
А що я застав дома, так се жах! Усю челядь нашу, колись за батенька й матінки велелюдну, геть усю розпущено; хліви й повітки, де вигодовували птицю та інші тварини, все зруйновано, занедбано! Я зібрав усіх людей, помістив і визначив, що кому робити, птицю та інші тварини наказав замкнути на годівлю, як то було за матінки. Люблячи звичаї предків, я встановив сніданки, обіди, полуденки й увесь розпорядок, як було за незабутніх батьків моїх. Я не дуже пильнував новин, що їх запозичили сусіди в колишнього мого його високоблагородія господина полковника, і, не наслідуючи його, жив, як мені хотілося. Та й відпочивав же я, і від'їдався після служби престаранно, й місяців за два мав приємність помітити, що я від'ївся й у будові тіла, та взагалі в комплекції моїй стало все гаразд.
Згадуючи собі все, що сталося зо мною в житті, мимоволі почуваю, як народжується в мені — не знаю яке саме, філософічне чи піїтичне — міркування, — хай панове вчені розберуть: порівняти теперішніх молодиків з нами, минулого століття паничами. Яка різниця! Ми думали про життя, шукали нагоди натішитись ним, не впускали для того нічого і раювали, як нам хотілося. Хоч сильні й гнітять нас, як мене господин полковник, віддають на службу, змушують зазнавати весь тягар її, замордують муштрою, виснажать походами, як мене кожні два місяці в похід з роти до штабу й назад, а се ж, як я сказав, п'ятнадцять верст в один кінець; та все ж знайдуться співчутливі серця, в кого матінка, в кого тітонька, а де й господин писар, як то мені, допоможуть, та й вирвуть із служби — гуляй собі на всю губу! А тепер… Ох, боже мій!.. Тільки на ноги звівся, як уже думає, як би се вступити на службу? Ну, попав кінець кінцем; і що ж? Із стайні не виходить, усе клопочеться, якби його лучче вичистити коней; з москалями не розлучається, рушниці з рук не випускає, все, щоб удосконалитися йому у військовому ремеслі. Відмовляється від одпочинку, не з'їсть, не вип'є чого з смаком. До того ж одне в нього бажання — щоб скоріше була війна, йти в похід, рубати, колоти ворога… Дивись — і самого вбили! А ми, що подібно до мене думають, живемо собі та й живемо, гладшаємо й багатіємо та діточками множимося… Хто більше виграє?.. От вам і новий порядок на світі! Отак воно й у всьому…