Задля того вчинив і я за тими розумними правилами й тому склав реєстр відомих відданниць за кількістю та якістю їхніх прикмет. Спочатку поставив я, правду кажучи, одиначок, бо, признаюся, моя вдача має таке дошкульне місце — не люблю ділитися: хоч і не багато перепаде по смерті її батьків, та все те моє, невід'ємне. Честю запевняю вас, що свого правила мене ні матінка, ні батенько, ні доміне Галушкинський, ні в училищах, ні ті господа капрали, що вчили мене виступати з лівої ноги, жодне їхнє благородіє і навіть високоблагородіє — ніхто мене не навчав: а, видати, добродійна натура втелющила мені сі правила, котрі, далебі, непогані, та й втрат від них не буде.
Ось я і заявився в перший за реєстром дім. Батько був бунчуковий товариш, Гаврило Омелянович Перекрута; мав «значні маєтності та домашнього добра безліч», — так значилося в реєстрі й додано: «…та одночадна дочка Гликера Гаврилівна, літ дорослих, собою на вигляд охайненька, хоч дивиться суворо, та се вона тільки удає, щоб усі боялися її та скорялися». Заходившись свататись, я сам видумав собі рекомендацію і витвердив її напам'ять. Приїхавши до пана бунчукового товариша, я став говорити перед ним свій «діалог». Пан Перекрута терпляче слухав, і, де я переводив дух, він вигукував навперемінки: «Чи бачите!», «Чи видите!» Коли ж я кінчив усе й підбив словами: «Такі мої прикмети дожидають винагороди згодою вашою на те, щоб стати до шлюбу, як закон велить, з єдиноутробною донечкою вашою», — так він, сказавши: «Та й тільки?», вийшов і зоставив мене захоплено дожидатися побачити перед собою наречену. Коли раптом… хлопець одчиняє двері й подає мені великого гарбуза, кажучи: «Се вам, паничу, прислала панночка!»
Осміяний, я вибіг з дому, розуміється, не прийнявши гарбуза, і поспішив виїхати з такого негостинного дому. Обставини вимагали поспішати в інший дім, де ще не могли почути про вчинену мені відмову, і я наказав, не оглядаючись, гнати до другого батька, в котрого за реєстром значилася единородна дочка Євфімія.
Приїжджаю; мене приймають ласкаво, я поспішаю пояснити причину мого приїзду, кажу свій діалог. Господар витріщив на мене очі свої й сказав: «Бог з вами, паничу! Чи ви не здуріли трохи! У менедільки й є, що єдиноутробний син Юхим, а дочкою бог не благословив, і по сей день аж ніяк не маю. Як же так за чоловічу стать видати таку ж чоловічу стать? Одумайтеся!»
Я вже й не дослухав останніх слів, а від сорому вибіг, чіпляючись за двері та пороги, стрімголов, на ганок та в тарадайку — й помчав у третій дім за реєстром.
Та що довго розповідати! Таким побитом я об'їздив усі доми в окрузі верст на п'ятдесят; де тільки чував, що є панночки, або баришні, скрізь заявлявся, скрізь промовляв свій діалог… і якби з усіх гарбузів, що я одержав, вибрукувати дорогу, то стало б од нашого міста Хорола до самого Києва. Звісно, се риторична фігура, та все ж я одержав силу гарбузів, до того, що мене в околиці прозвали «гарбузяний панич».
З таким дурним сватанням я проїздив місяців зо три. Іноді, ось забожуся вам, був без обіду. Виїдеш раніше, щоб скоріше досягнути мети, а одержавши відмову, поспішаєш на другу… Отак ото, од відмови до відмови, і проїздиш увесь день, ніхто й обідати не покличе. Звісно, іноді, коли візьме горе, кинеш усе, приїдеш додому та й лежиш з досади тижнів два; отож не всі три місяці я сватався, а були й одпочинки, та все ж змучився дуже. Потім, як розпече бажання, знову пускався і все з такою ж удачею.
Що мені було робити? Кинути думку женитися не можу: не засплю, не заїм, а ніхто не йде за мене. Справді, критичне було моє становище. Дивом дивувався я й кинувся до тої ж тітки по раду. «Не знаю, душко, що й робити тобі. Сватаєшся ти, як заведено: так і всі наші паничі сватаються. Так їм є удача, а тобі, може, заворожено, то тут можна пособити. Зроби ще так: їдь на всі іменини, весілля, похорон, де завсіди багато буває панночок, та й закохай у себе котру з них… От вона як одбіжить за тобою розуму, так і скаже батькам: «Утоплюся або повішуся, коли не віддасте за Халявського!» — то хоч і не хотіли б, а віддадуть. У нас так не одна вискочила за того, кого кохала, хоч він і зовсім нікчемний, та кохання не думає. Отак і ти можеш напасти на долю свою. Іди ж, душко, та не гай часу по-дурному». Тут вона покликала свою жінку, котра вправна була усяке лихо від людини одвертати: та пошептала надо мною, вмила мене, «злизала з лиця остуду», напоїла намовленою водою, обійшла тричі мою тарадайку — і я поїхав.