Перший мій виїзд був на похорон одного багатого сусіди. З'їхалося там сила-силенна люду. Кому належало, ті плакали й тужили, а ми, паничі й панночки, як не наше горе було, то й узялися за своє. Нас, обох статей молоді, було до п'ятдесяти, і повинні ми були прожити в сумному домі днів п'ять, поки родичі трохи розважать заплаканих; потім приїдуть інші сімейства, і отак змінюються до шеститижневих поминок. А що я був сам собі одинак, то й міг прожити весь час, не виїжджаючи. І яка сприятлива нагода була мені, щоб закохатися і в себе закохати когось. Звичайно всі статечні люди були невідлучно коло тих, що тужили, а молодим, котрих привезли батьки, бо не було на кого їх дома зоставити, приділять подалі осібну кімнату й просять розважатися чим завгодно, аби тільки не нудилися. Отут ми й розважаємося. Тут у нас піжмурки, сиджу-посиджу, королі — і все, що тільки придумати можна. Ох, як весело було на похороні та на поминках!
Не думавши довго, я пустився відзначатися… Ну що се за народ панночки, або баришні, — не збагнеш!.. Ось примітиш одну й під час гри вдариш її болючіше, ніж інших, або вщипнеш непомітно від усіх, а вона й нічого: відіб'є або відщипне ще болючіше. Думаєш: діло йде на лад. Де-небудь у закутку станеш її цілувати, — а вона й нічого: сама цілує й заманює в інший куток, де ще менше є таких, що бачать, і там цілуємося. Ну, думаєш собі, ся вже моя. Підшукаєш зручну місцину, підсядеш та шепонеш на вушко: «Я вас хочу взяти за себе. Чи підете?» — «Цур вам! — майже скрикне. — Не бачила я такого негарного? Я піду сама знаю за кого». Сказала — і нічого; і знов цілуй її, скільки душа забажає, а йти — не йде. Поговори з ними!
Вірте чи не вірте, як хочете; та я і тут, і на інших похоронах, на весіллях, хрестинах та всяких з'їздах (а, признатися, на похороні завсіди було веселіше й зручніше закохуватися) скільки закохувався, скільки сватався — а ні одна не погодилася йти за мене. Біда, та й тільки!
Уже років, мабуть, з півтора я отак закохував у себе баришень і все надаремно, коли се одна, не така вже й показна, до котрої я причепився тільки через крайню скруту, щоб ішла за мене, так вона мені очі відкрила, на мою пропозицію спитавши: «А що ж у вас, паничу, є?» (розуміючи під сим достаток).
«Е, голубонько! — подумав я, зрадівши випадковому відкриттю, — як розповім усе, так прикусиш ти язичок». І став перелічувати всі наші маєтки на селах, хуторах, число душ, землі, худоби, овець, срібла й усього. Вона слухала без усякої уваги, а потім байдуже сказала:
— А скільки ж у вас братів? Сьому-тому відділити, а що ж вам зостанеться?
— І на мене зостанеться багато, — сказав я тоді своїй любій.
— Мабуть, багато, та невідомо скільки. Відділіться від братів, так і буде видно, що ваше. Без того жодна, хоч і дурна, не піде за вас.
«Ось де справжня розважливість! — подумав я, вдаривши себе в лоба. — А мені се й на думку не спадало. Я все думав: ми то багаті, та що саме я маю, — ось що треба для щастя».
Звертаюсь до теперішніх молодиків і питаю їх: чи не вдаліше в них відбувається сватання, коли вони можуть сказати, що саме вони мають? Коли ми шукаємо в нареченій потрібних нам якостей і беремо до уваги кількість, то чому ж і вони не можуть мати права на тому ж будувати своє щастя? З сього боку, здається, світ не змінився овсі і добре зробить, якщо не кине такого хвального звичаю. Звісно, можуть бути винятки, та їх не можна взяти за основу. Добре їсти печеного гусака з капустою, та часом і за деяких обставин їси того ж гусака й без капусти.
Одержавши таку науку, дарма що дала мені її непоказна дівчина, я надумав скористуватися нею: може, таки усміхнеться доля. Та… відкіля знаєш, чого не знаєш! — мудрий вислів нашого часу.
Брат Петрусь наважився до військової служби й усе служив. Уже він був підпоручиком і ходив у походах з краю в край по всій Росії. А з менших братів одні були в полках, інші довчалися в шляхетському кадетському корпусі. Я писав до них усіх, щоб, заради мого добробуту, поспішили приїхати додому й поділитися майном. Довго відшукував я Петруся, все поневіряючись у парубоцтві! Баришні раз у раз вискакували заміж. Як тільки яку намічу, навіть переговорю, упрохаю, щоб дожидала мене, коли глядь! Вона вже полетіла за другого. Скільки я перекохав отаких невірних!