«Ну що ж? — подумав я, — як їхати, то й їхати! Побачу світа, побуваю в столиці. У нас, узяти на сто верстов навколо, навряд чи хто був у столиці? А я буду, поживу, та що, мабуть, і там не без баришень, а влада Амура так само панує, як і по наших містах, то ще, дивись, котра й закохається в мене, і, не бувши така освічена, як наші сільські, не заглядаючись удалину, вийде за мене, дарма що я не одержав ще маєтку». — Втішений такими відрадними думками, я, без дальнього страху, зібрався їхати між чужі люди. Пошив собі різного вбрання побільше; полагодив матінчин приданий берлин, зміцнив його в усіх його частинах та об-екіпірував свого вірного Кузьму, парубка, котрого матінка взяли з села до мене прислужувати. Він був років сорока п'яти, розумний, досвідчений, розсудливий, часто під скруту давав мені корисну раду. Я без нього, як кажуть, не міг з'їсти шматка хліба.
— Кузьмо мій любий! — сказав я йому. — Мені треба їхати до Санкт-Петербурга. Як собі хочеш, а я без тебе не поїду.
— А що ж, паничу, поїдьмо, — сказав він, не думаючи довго. Звикнувши з дитинства звати мене паничем, він і в теперішньому моєму віці так само називав мене. — їздять же люди, поїдемо й ми.
— То далеко, Кузьмо.
— Тепер далеко, а як ми станемо там, так буде близько. А от що ви мені, паничу, скажете: як ми там, поміж німотою, будемо пробувати? Ви ж таки знаєте щось по-латинському, а я тільки й того, що перебрав від одного солдата, «мушти молдаванешти», та не знаю, що воно значить. А чи в чужій стороні добудемо ми без язика хліба?
— Та там же сторона російська.
— Ну, коли так, то нічого. Аби тільки не морем їхати. Сим зауваженням він збентежив і мене. Я дуже боявся моря, і ми тут на раді ухвалили: якщо трапиться море дорогою, то об'їхати його. Хоч і далі воно буде, та зате безпечніше.
Отож, Кузьма, стараючись заради мене, кинув жінку й п'ятьох дітей та й пустився, як ми вважали, на край світу. На втіху собі просив замовити йому одяг, який він сам знає, щоб не соромно було показатися серед чужих людей. Я дав йому повну волю.
Мій Горб-Маявецький, окрім моєї справи, мав ще декілька й інших, про які взявся клопотатися в Санкт-Петербурзі, і тому він, маючи потребу заїжджати в інші міста, поїхав осібно, а для мене підшукав візника і згодив його довезти мене до Санкт-Петербурга за умовлену плату. Я припас на дорогу багато хліба, м'яса та всякої провізії, навіть води набрав побільше. Край далекий, мені невідомий, — так щоб не бідувати в дорозі, Горб-Маявецький дав мені на весь той час, поки приїде до мене, досить грошей та радив жити обачно і обіцявся не пізніше як за два тижні після мого приїзду відшукати мене й дав записку, в кого я повинен стати на квартирі: то був приятель його.
Виїхав я кінець кінцем у дорогу з Кузьмою і почав вояж щасливо. Незабаром я побачив, що не треба було обтяжувати себе такою силою харчів. Скрізь по дорозі були села й міста, отож усього можна було купити; та Кузьма заспокоїв мене приказкою: «Запас біди не чинить, — не в дорозі, так на місці пригодиться». Проте через літню пору хліб пересох, а все інше зіпсувалося, і ми повинні були все кинути. Та все, що треба в дорозі, ми знаходили, і Кузьма завсіди примовляв: «Аби гроші — то все буде».
Багато важливих і великих міст я проїхав, не бачивши їх. Добродійний берлин набагато скорочував мені дорогу. Він висів на пасах — ресор тоді не було — і гойдався, наче колиска. Як тільки влізу я в нього, рушили ми з місця, я й засинаю до ночівлі. Ми втинали за день верст по п'ятдесят.
Не знаю напевне, в котрій саме губернії — я багато їх проїжджав, — а пам'ятаю, що в місті Тулі, коли візник поспішив довезти нас до свого знайомого заїзду, саме як ми проїжджали через одну вулицю, з двору вибігає чоловік і починає просити нас заїхати до них у двір. Я замислився був і думав, чому він мене знає і нащо я йому? Та чоловік просив уклінно зробити ласку, не відмовити, — будете, мовляв, опісля дякувати.
— Кузьмо! Заїдьмо? — в усьому я завсіди радився з тим вірним слугою.
— А що ж? Заїдьмо то й заїдьмо, — відповідав Кузьма. Заїхали. Нас увели у великий кам'яний будинок і пропели в осібні три покої. Та ще які! З дзеркалами, з стільцями й ліжками.
— Кузьмо! Дивись: як воно? — сказав я, моргаючи йому на обладнання кімнат.
— Чи ти ба! — відповідав Кузьма, здивовано розглядаючи себе в дзеркалі.
Прийшов сам хазяїн, слід гадати, крамар. Засипав мене ласками й пропозиціями всього, чого тільки душа забажає. Попервах дав мені чаю. Я з спраги випив чашок шість, та ласкавий хазяїн переконував випити ще; на десятій я мусив був забастувати.